Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Добридень вам! Спасибі за ласку вашу. Просимо до нас на хліб, на сіль, на чарку горілки та що бог дасть. Просимо покорно, поможіть нам ізобгати весільний коровай.
Таким чином, розпочато і найвідповідальнішу процедуру бгання весільного короваю.
На середину кімнати винесено великі ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скільки треба води з невеличкою домішкою самогону–первака, покладено в півнорми сала і масла, і тоді жінки — по дві за раз з кожного кінця ночов — ставали місити, а інші в цей час кришили локшину чи виліплювали верчі для оздоблення короваю. Притому жіноцтво теж завело пісню:
У садочку та дві квіточки, Ніхто ж не вгадає, Ніхто не вгадає, А хто у нас коровай бгає: Чи з міста міщаночка, Чи з села селяночка, А чи з Києва та бурмистая — В сьому дому та пречистая…Робота спорилась. Не минуло й години, як тісто було вже готове. Проте, згідно з традицією, наймоторніші з молодиць вважали своїм обов'язком час від часу неначе підганяти немоторних і підспівували хитрої, жартівливої:
Піч наша регоче: Короваю хоче, А припічок заливається: Короваю сподівається…2
З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Він вже проголосив себе старшим боярином, і на знак цього високого сану рукав його червоної сорочки був перев'язаний білою хусткою. Вони рушили по Рибальській до Кловської та Московської.
— Ех! — казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсіньким дашком. — І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своїми словами розказати не можу!
— І з чого жаль? — неуважно поцікавився Данило.
Думками він був зараз далеко від Харитона — біля Тосі, і ще далі — в невизначених обрисах свого майбутнього, яке віднині починало перетворюватись на сучасне.
— Ну як же не жаль? І який це дідько напоумив тебе з парубків та в жонаті чоловіки передчасно пертися?
Данило почервонів. Він і сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цілому Печерську, і тому обізвався на Харитонові слова з неприхованим викликом:
— А що?
— Та збиралися ж ми з тобою, як мені місяць побувки закінчиться, разом їхати на Донеччину…
— Моє слово — закон! — одрубав Данило. — Сказав, що поїдемо, значить — поїдемо.
— А Тоську тут покинеш? — з надією похопився Харитон.
— Хіба поміж шахтарів одружених не буває? — огризнувся Данило. — Сам же казав: у нас, на Нахалівці, можна землянку викопати і — живи собі хоч і цілим сімейством.
— Ех! — махнув рукою Харитон і навіть розтяг міх своєї гармонії на акорді ля–мінор. — Не той коленкор! Коли ми з тобою — парубки, сюди подались, туди подались — шукаємо, де краще знайдемо. А жонатий робітник у нас, на Донеччині, знаєш, що таке? Жінкою та дітьми у нас, на Донеччині, франко–бельгійська компанія шахтаря до місця прив'язує: зразу йому куток у казармі або й халупку на виселку! І тоді вже годі: не бунтуй, не переч, бо в два щоти тебе з усіма каструлями та пелюшками — геть.
— Тепер же — революція, — насупився Данило, — не те що за старого режиму!
— У вас тут хіба революція? — презирливо скривився Харитон. — От у нас, на Донеччині, революція так революція! Слюсар Клим Ворошилов пролетарську Червону гвардію організовує, як у самому Петрограді! Зась — каже всяким меншовикам!
Меншовиків Харитон з Данилом справді вважали якимсь паскудством: слово «меншовик» в їх парубоцькому колі вживалося як дошкульна лайка. Але кинув цю образу в спірці батькові Данило зовсім не тому, що знав батькові політичні погляди як меншовицькі, і заперечував їх, сам додержуючись противних — більшовицьких. Ні. Батькові погляди Данило знав погано, та й у більшовицьких теж мало розбирався. В колі молодих Данилових і Харитонових товаришів взагалі не було особливої схильності до копирсання в політичних справах, і старий Бриль та старий Колиберда саме через те й викликали поміж молоді насмішки, бо здавна приохотилися до суперечок на політичні теми, а мастаками в нудних політичних спірках славилися якраз меншовики. Неприязнь до меншовиків
