Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Харитон говорив би ще, висловлюючи своє роздратування з приводу міжпартійної нерозберихи й вихваляючи шахтарську Донеччину, та Данило спинився перед хатинкою на розі і взявся за хвіртку:
— До Флегонта зайдемо запросити?
— Аякже! — гаряче відгукнувся Харитон. — Я думаю, його на другого боярина треба! Душевний же друг з малих літ!
Хатина, перед якою спинились Данило з Харитоном, була якась особливо нужденна. Середня її частина, там, де були двері, ще держалась сяк–так на рівні землі, але обома своїми краями хата неначе пішла в землю — от–от розпадеться надвоє. Крита була хижа не залізом, як усі, навіть найбідніші будиночки міської околиці, а ґонтом — замшілим, зеленим, як моріжок. Видно, стояла вона тут з тих часів, коли Печерськ ще не був частиною міста, а приміською слобідкою. На облупленій залізній дощечці, де значився номер будинку по вулиці та наймення власника, над силу можна було розібрати: «Власність міщанина Петра Арсеновича Босняцького». Втім, напис цей давно вже не відповідав дійсності: Петро Арсенович Босняцький, колись дрібний поштовий урядовець, помер ще дев'ятсот десятого року, і проживала тепер тут його вдова з сином Флегонтом. Батько–поштар, закінчивши в свій час двокласне городське училище, все життя жив тільки однією мрією — вивести сина в люди, зробити його «повним інтелігентом» — і віддав Флегонта до гімназії. Перетрудившися на тому і діставши сухоти, урядовець відомства пошт і телеграфу передчасно помер — другого ж року, коли малий Флегонт перейшов із підготовчого класу в перший. Флегонтовій матері заповітна мрія коханого чоловіка, після його смерті, теж коштувала дорогенько: освітній ценз для сина вона вигорьовувала безсонними ночами над шитвом, надсильними підробітками по людях — «за все». Щастя ще, що з сина вийшов не ферт і не гульвіса: з п'ятого класу гімназії він допомагав матері, ганяючи по репетиціях та переписуючи ноти для лаврського хору.
— Флегонте! — гукнув Харитон через паркан і, не дочекавшись відповіді, взяв на своїй трирядці акорд до–мажор. — Виходь! Це ми — шахтарі: я й Данило!
На порозі хатини з'явився юнак. Він не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькі двері. Буйні чорні кучері від того поруху звисли йому на очі. Коли хлопець випростався і відкинув чуба назад, обличчя його засвітилося привітною посмішкою:
— Здорові, хлопці! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? — додав він тривожно, помітивши, що обличчя товаришів якісь незвичайні.
— Таки трапилось, — почав Харитон, — бодай не казати…
— А що таке? — стурбувався Флегонт Босняцький.
— До пані Капітоліни по самогонку чимчикуємо! — випалив Харитон. — Данило оженився!
Він випалив це з удаваним жахом у голосі, але в очах його справді світився жах, аж ніяк не удаваний, щирий.
Флегонт вибухнув реготом:
— Завжди ти щось вигадаєш! — Але раптом він побачив обличчя Данила. — Стій! Даниле, справді? З Тосею? Будеш женитись?
Данило не відказав і одвернувся.
— Тю! — заметушився Флегонт, теж дещо зніяковівши. — Я зараз! Зачекайте хвилинку!
За хвилину Флегонт вже знову вибіг з хати у сірій гімназичній тужурці й форменому синьому кашкеті з срібним гербом п'ятої печерської гімназії.
— Хлопці! — заклопотано заговорив Флегонт, поспіхом підперезуючись форменим лакованим поясом з мідною бляхою. — А як же буде з співами? Сьогодні ж неділя: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазіївна гніватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!
Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старій пам'яті, й Харитон, брали участь у хорі печерської «Просвіти». Данило співав басом, Флегонт — баритоном, Харитон — у партії других тенорів. Робітничий хор печерської «Просвіти» славився на весь Київ, виступав у «домах трезвости» і навіть давав концерти в Троїцькому Народному домі. Зараз хор готував особливо відповідальний в зв'язку з ідеєю самовизначення націй репертуар: лисенківську кантату «Слава Україні». Керувала хоровою секцією «Просвіти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлів розкрити цілому світу — з одного боку, та підняти високо вгору найнижчі народні низи, самобутні народні таланти, — з другого, — ось що вело курсистку Драгомирецьку в її високому громадському пориванні, хоч і була вона медичкою. Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу.
— От тобі й раз! Справді, співи сьогодні… — розгубився Данило. — Що ж його робити?
В нього навіть майнула думка, чи не відкласти весілля до іншого разу: образити заповзяту й самовіддану в громадській діяльності панночку Марину Гервазіївну та ще потім раків пекти перед нею — Данило ніяк не хотів.
— Ну, — пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконанні обов'язків і не такий делікатний в ставленні до осіб іншої статі, — не щонеділі ж люди женяться: мусить вона зрозуміти — сама, може, колись заміж піде!
Флегонт злегка почервонів. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти заміж, було йому прикре.
— А ми зараз забіжимо до неї, і ти, Даниле, скажеш їй: так і так — співати сьогодні не можу, беру шлюб.
Тепер почервонів Данило.
Прийти до інтелігентної
