Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- А інша?

-- Накивала п‘ятами.

-- Знайдіть її!

-- Здається, Ви мене не зрозуміли, сеньйоре. Коли я кажу “накивала п‘ятами”, це тому, що я особисто йшов по її сліду, як тільки мене попередили про цю витівку. Скільки разів я упускав втікачку за роки моєї для Вас служби?

-- Жодного.

--От я й кажу. Якщо я досі не знайшов її, то її вже не знайти.

Якусь мить герцог мовчав, хлопчик чекав.

-- Мені ця справа зараз зовсім не потрібна, я хочу помиритися з Церквою. Якщо та жінка розповість про існування цієї… миловарні, Рим мені ніколи не пробачить. Продовжуйте шукати її. А що ми скажемо тим часом?

-- В лісі ми знайшли хлопчика. Того, що зник кілька місяців тому, і ми вважали, що він втік або загинув.

-- І він вижив? Цікаво, -- сказав герцог.

-- Так, він у нас. Гадаю, це той дикий хлопчик, про якого з таким страхом розповідали лісоруби. Ми можемо звинуватити його в тому, що він вбив двох моїх людей і жінку, всі в це повірять, але спочатку я волів обговорити це з Вами. Хлопчик – син Мод, наймолодшої з них.

-- Отже, Ви мене не повністю розчарували. Дуже добре, що Ви його спіймали, хтось повинен заплатити за цей хаос. Де хлопчик?

-- Тут, зараз Вам покажу, -- сказав високий.

Але юнак шукав і не знайшов хлопчика. Вже довший час його було марно шукати.

В нього був час позбутися мотузки, в нього був час вилізти ззаду піраміди, в нього був час прослизнути серед запасів мила і втекти на подвір‘я.

Проте він не посмів вийти з миловарні, надто багато людей герцога зі своїми кіньми чекало біля воріт.

Тож хлопчик піднявся по розгойданій драбині, яку він сам так часто ремонтував, і виліз на горище, яке слугувало коморою, де матері зберігали від мишей пшеницю і ячмінь.

Внизу почулася лайка, але він вже був у безпеці на одній з балок.

Хлопчик важив так мало, що жодна дошка навіть не заскрипіла, коли він накинувся на один з мішків з пшеницею і почав жувати зерно. Не хліб, звісно, але для нього справжня благодать.

Хлопчик сів, вперше за чотири місяці відчуваючи, що він повернувся додому, що в цій комірчині він не буде тремтіти від нічної вологи, що сюди не залізуть вовки, хоча ведмедя, який верещав у нього під ногами, йому теж було дуже лячно.

І тоді, несподівано, він побачив її.

Одна з його матерів з‘явилася в лазі на горище, вона розсіяно лізла за мішком з каштанами на вечерю. Вона не сподівалася зустріти те, що зустріла.

-- Це ти, це дійсно ти, чи це з‘ява? – прошепотіла Мод, дрібна і рум‘яна.

-- Це я, мамо, -- вигукнув хлопчик, майже закричав, і забув про все, про все.

Він побіг, щоб притулитися до неї, й ледь не втратив рівновагу.

-- Мамо, в мене все гаразд! Я залишив у лісі багато букетів для мила, але ми можемо повернутися і знайти їх. І в мене є лій, я нічого не забув, я й далі допомагатиму Вам, тільки більше не забувайте мене в лісі, будь ласка…

-- Хлопчику, ти живий? – перервала вона його, все ще пошепки. – Як так може бути, ти такий маленький і вижив?

-- Я вже виріс, -- знизав він плечима, вдаючи гідність, якої не відчував. Так насправді, йому було страшно, він хотів тільки, щоб мати знов не вигнала його.

Мати, сама лишень дівчинка, не знала, що робити. Але згадала, що в миловарні знаходиться Трубадур і в неї підігнулися коліна.

-- Тобі потрібно втікати звідси.

-- Ні, це мій дім, тут моїх п‘ять матерів.

-- Вже немає п‘ятьох матерів, синку. Залишились тільки Елоїза, Сібілла та я. Дві інших втекли, але Ґізелу вбили.

-- А Цецилія?

-- Сподіваюся, що в безпеці. Якщо коротко, вона далеко, дуже далеко, де її ніколи не зможуть знайти, ні герцог, ні його люди. Ми роками готували цю втечу.

Хлопчик дивився на неї понуро, його повернення додому зовсім не було схоже на те, що він уявляв собі щоночі, у своєму гнізді з гілок поряд з річкою.

-- Отже, ви збиралися залишити мене в лісі й втекти з миловарні?

-- Мій солоденький… -- сказала дівчина і погладила його кучеряву шевелюру. Хлопчикові стало соромно, він знав, що схожий на маленьку волоцюгу. – Ми залишили тебе в лісі, бо дуже любимо. Це не місце для тебе. Інші сестри мали таких як ти хлопчиків й дівчаток і ми не хочемо, щоб ти повторив нашу долю.

-- Я підслухав управителя і герцога. Вони сказали… сказали, що Ви моя мати, а не всі п‘ять, як ви завжди твердили, -- зібравши всю мужність, відважився він сказати.

Мод поцілувала його брудне чоло. Вона роками мовчала про свій брудний секрет, яке полегшення нарешті могти признатися.

-- Так, маленький. Я тебе народила, хоча всі ми тебе годували грудьми і всі тебе виховували. Ми так завжди робили, сестри по нещастю, ми піклувалися іншими дітьми, що народилися від нас і загинули, хоча ти цього й не пам‘ятаєш. Наше життя дуже крихке, і будь-яка з нас може померти або зникнути з примхи герцога або його людей. Це погане місце, щоб виховувати дітей.

-- Чому? Мені подобається виготовляти мило.

-- Знаю, знаю… але ми не тільки виготовляємо мило.

-- Так, вночі за вами приходять солдати та інші чоловіки й ви разом молитеся в кімнатах. Я це знаю.

Дівчина поглянула на нього з безмежним смутком.

-- Так, маленький. Молимося, але коли