Жменя праху - Івлін Во

— Та я це помітив. Ну що ж, після обіду розважатиму його сам, а ввечері він поїде.

— Дуже жаль. Знаєш, чим ми з тобою різнимося? Як до нас приїздить хтось неприємний, ти зразу тікаєш і ховаєшся, а я навіть тішуся, коли доводиться підладжуватися під них І я бачу, що це в мене добре виходить. До того ж Бівер не такий уже й поганий. Де в чому він такий, як і ми.

— Тільки не такий, як я,— сказав Тоні.

Після другого сніданку Тоні запропонував:

— Якщо це справді вас цікавить, я можу показати вам будинок. Я знаю, такий стиль тепер немодний, моя тітка Френсіс каже, що він гідний містера Пексніфа,— та я гадаю, що все-таки він по-своєму гарний.

Вони ходили по будинку цілих дві години. Бівер був великий майстер оглядати будинки — він був просто-таки зрощений на цьому, бо змалку супроводив свою матір, яка завжди захоплювалась опорядженням квартир, а згодом, коли обставини змінились, зробила це своєю професією. Він тонко сипав компліментами, і Тоні, який любив похвалитися своїми скарбами, радів страшенно.

Ця величезна будівля була споруджена в останній період відродження готики, коли ця архітектурна течія втратила весь політ фантазії і збилася на суху, важку логічність. Вони оглянули все: вітальню з зачиненими віконницями, схожу на шкільний актовий зал; коридори, схожі на монастирські; темне внутрішнє подвір’я; каплицю, де за життя батька Тоні щодня читали молитви для челяді; буфетну й контору, спальні й горище; бак для води, схований серед зубчастих стін; видерлися крученими сходами на вежу з годинником і почекали, поки він почне вибивати пів на четверту,— у вухах у них ще дзвеніло, коли вони спускалися до зали з колекціями слонової кістки, печаток, табакерок, порцеляни, позолоченої бронзи, перебірчастої емалі; потім вони постояли біля кожного портрета в галереї, обшитій дубовими панелями, і Тоні пояснював, хто ким йому доводиться; вони брали з полиць у бібліотеці найрідкісніші рукописи і роздивлялися гравюри давнього Геттона, видаткові книги старого абатства, подорожні нотатки предків Тоні. Час від часу Бівер казав, що бачив щось подібне там і там, а Тоні відповідав, що він теж ту річ бачив, але ця, що в нього, старовинніша. Врешті вони повернулися до кімнати для курців, і Тоні передав Вівера дружині.

Бренда вмостилася в кріслі з вишиванням у руках.

— Ну як? — запитала вона, не підводячи голови.

— Чудово!

— Ну, мені ви можете цього не казати.

— Але ж багато речей дуже гарні.

— Авжеж, речі справді непогані.

— Невже ви не любите Геттона?

— Люблю? Та я його ненавиджу... Я, звичайно, пожартувала, але іноді мені страшенно хочеться, щоб він не був геть увесь такий жахливо потворний. Тільки мені легше вмерти, ніж сказати про це Тоні. Ми, певна річ, не могли б жити ніде, крім Геттона. Тоні просто схибнувся на своєму домі... Смішно. Ні для кого з нас не було трагедією, коли мій брат Реджі продав наш будинок, а його, щоб ви знали, будував сам Ванбру... Мабуть, це таки неабияке щастя — мати змогу утримувати такий будинок. Знаєте, скільки нам коштує приємність жити тут? Нам би не бракувало грошей, якби не цей дім. А так ми мусимо тримати півтора десятка слуг, цілу купу садівників, теслярів, робітників на фермі та ще кликати усіляких людей то накрутити годинника, то підбити рахунки, то рови почистити, а нам з Тоні доводиться сушити голову, як дешевше поїхати до Лондона — машиною чи з екскурсійним квитком... Мені не було б так прикро, якби це був справді гарний дім — приміром, такий, як мій батьківський... Але ж Тоні виріс тут і дивиться на все інакше...

Тоні вийшов до них, коли подали чай.

— Не подумайте чогось такого, та, коли ви хочете встигнути на цей поїзд, вам уже час збиратися.

— Не турбуйся. Я умовила містера Вівера лишитися до завтра.

— Звичайно, якщо ви не...

— Чудово. Я дуже радий. В таку пору страшенно важко їхати, а надто таким поїздом.

Увійшов Джон і сказав:

— А я думав, що містер Вівер уже їде.

— Ні, він поїде завтра.

— А-а...

Після обіду Тоні читав газети, а Бренда з Бівером розважали одне одного, сидячи на канапі. Вони відгадували, хто що задумав. Вівер сказав: «Угадайте, що в мене на думці»,— і Бренда почала ставити йому запитання. Він думав про той ром, що його випив мул Ряст. Джон розповів йому цю історію за чаєм. Бренда здогадалася майже зразу. Потім вони грали в «аналогії» — спершу перебрали всіх своїх знайомих, тоді взялися за самих себе.

Вони попрощалися ввечері — Вівер хотів поїхати поїздом о 9.10.

— Коли приїдете до Лондона, сповістіть мене.

— Може, й виберуся на цьому тижні.

Вранці Вівер дав по десять шилінгів і старшому слузі, і тому, що обслуговував його. Тоні, якого, незважаючи на героїзм Бренди, й досі мучило сумління, вийшов до сніданку попрощатися з гостем. Потім він вернувся до «Гіневри».

— Ну, нарешті ми позбулись його. Ти була просто чудо, серденько. Я певен, він поїхав переконаний, що ти закохалася в нього.

— Ет, не такий він уже й страшний.

— Твоя правда. Мушу сказати, що, оглядаючи будинок, він виявив цілком інтелектуальний інтерес.

Коли Вівер вернувся додому, місіс Вівер їла йогурт.

— Хто там був?

— Нікого.

— Нікого? Бідолашечка!

— Вони не чекали мене. Спершу було жахливо, але потім пішло краще. Вони точнісінько такі, як ти казала. Вона чарівна, а він мовчазний, як риба.

— Я б хотіла побачитися з нею.

— Вона сказала, що хоче найняти квартиру в Лондоні.

— Он як? — Перебудова стаєнь і гаражів на квартири важила чимало в підприємстві місіс Вівер.— А що б вона хотіла?

— Щось зовсім простеньке. Дві кімнати з ванною. Але нічого ще не вирішено. Вона ще не говорила з Тоні.

II 

Коли Бренді треба було з’їздити на день до Лондона, щоб дещо купити, піти до перукаря чи до масажиста (це була її улюблена розвага), вона завжди вибиралася з дому в середу, бо в цей день квитки були наполовину дешевші. Вирушала вона о восьмій ранку й верталась додому о десятій вечора. Їздила вона третім класом, і вагони часто бували переповнені, бо інші жінки на цій лінії теж