Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Вона бачила цей танок уперше — він зачарував її так сильно, як і всіх решту. Молоді танцівниці заквітчали волосся трьома галузками жасмину й гарденії, на шию повісили гірлянди з квіток. Повільна музика то стихала, то голоснішала. Обличчя деяких дівчат були поцятковані віспою, але у відблисках ватри вони всі як одна виглядали красунями. Хоч вони й були вбрані у вільні сукні з довгими рукавами, як того вимагала місія, все одно можна було вловити рухи їхніх ніг, рук і стегон. Звабливішого танцю Алма не бачила за все своє життя (вона чудувалась, що навіть їхні долоні виглядали звабливо) й не уявляла, яке враження цей танок справив на її батька 1777 року, коли на танцівницях не було нічого, крім спідничок із трави. Оце так видовище для юнака з Річмонда, який старався зберегти свою душу чистою!
Час від часу мускулясті чоловіки застрибували в коло, перериваючи гуру жартівлими фіглярськими сценками. Спершу Алма подумала, що вони хочуть веселощами розвіяти чуттєву атмосферу, але невдовзі своїми рухами чоловіки почали випробовувати межі пристойного. Раз у раз вони жартівливо підбігали до танцівниць, так ніби хотіли їх схопити, а дівчата граціозно кидалися врозтіч. Схоже, навіть найменші дітлахи розуміли, що ця сценка натякає на пристрасне бажання й відмову, й так гучно заливалися сміхом, що виглядали значно старшими за свої роки. Навіть сестра Ману — яскравий взірець християнської порядності — кинулась якоїсь миті в саму гущу й приєдналась до танцівниць гури, на диво спритно вихиляючи широкими стегнами. Коли за нею побіг один із юних танцівників, вона дала себе піймати — натовп аж заревів від захвату. Чоловік притиснувся до її стегон, зробивши кілька рухів, таких зухвалих і грубих, що ніхто б не міг засумніватися, на що вони натякають, але сестра Ману тільки кинула на нього вдавано грайливий погляд, не перестаючи танцювати.
Алма не зводила очей з преподобного Веллса, явно зачарованого видовищем. Біля нього рівно, як струна, сидів Завтра Вранці, вбраний бездоганно, наче лондонський джентльмен. Цілий вечір до нього підходили люди — вітали його й терлися носом об його ніс. Завтра Вранці з усіма тримався поштиво й велично. Більшого красеня вона в житті не бачила, мусила визнати Алма. Звичайно, краси в її тілесному вияві було на Таїті вдосталь, з часом до неї звикалось. Місцеві чоловіки були вродливі, жінки — ще вродливіші, а діти — найвродливіші зі всіх. Супроти неймовірної вроди таїтянців більшість європейців здавалися блідими й короткорукими горбанями! Це було сказано тисячі разів тисячами заворожених чужоземців. Тож краси тут не бракувало, й Алма нею вже намилувалась — але Завтра Вранці виявився красенем, якому тут не було рівних.
Його шкіра була темна й лискуча, усмішка — схожа на серпик місяця. Його погляд світився душевною щедротою і внутрішнім сяйвом. Від нього неможливо було відвести очей. Вже сама його постать, не кажучи про вродливу зовнішність, привертала увагу. Він був справжнім велетом, Ахіллом во плоті. За таким, як він, люди були готові ринутися в бій. Преподобний Веллс якось розповідав Алмі, що колись давно, коли мешканці островів у Південних морях воювали одне з одним, переможці перебирали трупи своїх супротивників, вишукуючи серед мертвих тіл тих, хто мав найвищий зріст і найтемнішу шкіру. А знайшовши убитих богатирів, вони пробивали їм груди й виймали кості, з яких потім виготовляли рибальські гачки, різці й зброю. Подейкували, що кості найдужчих чоловіків мають в собі могутню силу, а вирізані з них знаряддя й зброя роблять свого володаря непереможним. Із Завтра Вранці, зловтішно подумала Алма, вони могли б зробити цілий арсенал зброї — якби, звісно, зуміли його вбити.
Алма спостерігала за веселощами подалі від багать, намагаючись залишатися непомітною. Та всі так захопилися святкуванням, що її й не помічали. Бенкет тривав до пізньої ночі. Яскраве полум’я ватр здіймалося так високо й відкидало такі темні й покручені тіні, що, здавалося, от-от перечепишся за них, або вони схоплять тебе й затягнуть під землю, у по. Танці набрали шаленого темпу, діти гасали й стрибали, як одержимі. Алма подумати не могла, що візит знаного християнського місіонера здійме такий бешкет і гульбощі, але, знову ж таки, вона надто мало часу прожила на Таїті. Преподобного Веллса нітрохи не хвилювало те, що відбувалось, — він ще ніколи не виглядав щасливішим і бадьорішим.
Коли вже було давно за північ, преподобний Веллс нарешті помітив Алму.
— Сестро Віттекер! — вигукнув він. — Який я же невихований! Ходіть, я познайомлю вас зі своїм сином!
Алма підійшла до двох чоловіків, які сиділи так близько до вогню, що здавалось, ніби самі охоплені полум’ям. Становище вийшло незручне, бо Алма стояла, а чоловіки — за місцевим звичаєм — сиділи. Але вона не збиралась сідати. Не збиралась тертись носом об чужий ніс. Завтра Вранці простягнув свою довгу руку для ввічливого потиску.
— Сестро Віттекер, — сказав преподобний Веллс, — це мій син, про якого я вам розповідав. А це, мій любий сину, сестра Віттекер, яка приїхала до нас зі Сполучених Штатів Америки. Вона відомий природознавець.
— Природознавець! — повторив Завтра Вранці з вишуканим британським акцентом, зацікавлено кивнувши. — У дитинстві я любив природознавство. Мої друзі вважали, що я з глузду з’їхав, захоплюючись тим, що нікого більше не цікавило — листочками, комахами, коралами й усім решту. Але для мене то було приємне заняття й добра наука. Яке достойне життя — так пильно вивчати світ! Вам неабияк пощастило мати таке покликання!
Алма глянула на нього згори вниз. Бачити врешті-решт, так близько його обличчя — це незабутнє обличчя, лице, яке так довго не давало їй спокою й заворожувало її, лице, що через нього вона прибула сюди з другого кінця світу, лице, що так уперто виснажувало її уяву, лице, яке не давало
