Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Алма не могла далі жити на Таїті. Тепер у цьому не було сумнівів. Їй узагалі не варто було сюди приїжджати. Скільки зусиль, рішучості й коштів їй пішло на те, щоб дістатися до цього острова загадок, і от тепер вона ні сіло ні впало тут застрягла! Ще гірше те, що Алма стала тягарем для цього невеликого селища чесних душ, чиї харчі вона споживала, чиї запаси вичерпувала, чиїх дітей залучила для своїх безвідповідальних цілей. Що ж, прекрасно! Алма відчувала, що остаточно втратила нитку, яка вела її до життєвої мети, хоч якою тонкою та була. Вона перервала свої нудні, проте шляхетні дослідження моху, щоб кинутись у ці даремні пошуки примари, чи, радше, двох примар: Емброза й Хлопчика. І заради чого? Тепер вона знала про Емброза стільки ж, скільки й до приїзду сюди. Усі жителі Таїті описували її чоловіка точнісінько таким, яким він завжди здавався: лагідним, з доброчесною душею, неспроможним вчинити зло, надто добрим для цього світу.
Алмі спало на думку, що, цілком імовірно, ніякого Хлопчика взагалі ніколи не існувало. Інакше б Алма уже його знайшла чи хтось згадав при нього — принаймні б натякнув. Напевно, Емброз його вигадав. Ця думка засмутила Алму, як ніщо інше. Хлопчик був вигадкою самотнього чоловіка з нездоровою уявою. Емброз так тужив за приятелем, що намалював собі його. А витворивши уявного друга — вродливого, примарного коханця — знайшов духовний шлюб, якого все життя прагнув. Виглядало цілком правдоподібно. В Емброза психіка ніколи не була стійкою, навіть за найсприятливіших обставин! То був чоловік, якого його найближчий приятель запроторив до божевільні, який вірив, що Бог залишив відбитки своїх пальців на рослинах. Емброз бачив ангелів в орхідеях і колись вірив, що сам був ангелом — подумати тільки! Вона вирушила на другий кінець світу в пошуках привида, витвореного нездоровою, шаленою уявою самотнього чоловіка!
Ось така проста історія, яку вона ускладнила своїми даремними розшуками. Може, їй хотілось, щоб цей епізод виявився більш зловісним, щоб її власна повість виглядала ще трагічнішою. А може, вона хотіла, щоб Емброз виявився винним у мерзенних проступках, у содомії й порочності, щоб вона могла зневажати його, а не тужити за ним. Можливо, їй кортіло знайти тут, на Таїті, не одного Хлопчика, а багатьох — цілу юрбу малолітніх содомітів, яких Емброз — одного за одним — кривдив і розбещував. Але ніяких доказів його порочності не було. Насправді все було ось як: Алма, хтива дурепа, вийшла заміж за невинного молодого чоловіка, якому потьмарилося в голові. А коли той її не вдовольнив, зі злості вчинила з ним жорстоко: відправила на заслання сюди, в Південні моря, де він помер, самотній і збожеволілий, занурений у власні фантазії, загублений у забутому Богом селі, яким управляв — якщо таке, звісно, можна назвати управлінням! — простодушний, старий місіонер-невдаха.
А от чому за майже рік, що його Алма провела на Таїті, до Емброзової валізки з малюнками ніхто в її відкритій для всіх фаре навіть не торкнувся (крім природи), тоді як усі інші її речі позичали, цупили, розбирали й обнишпорювали… що ж, вона навіть не уявляла, як розгадати цю таємницю. І не мала більше сил дошукуватися відповіді на ще одне незбагненне питання.
Тут більше не було чого шукати.
Вона не мала причин далі тут зоставатися. Треба скласти план на ті роки життя, які ще в неї залишилися. Так, вона вчинила поспішний, необдуманий крок, і тепер поїде геть на наступному ж китобійному судні, що пливтиме на північ, і оселиться деінде. Вона знала тільки одне — у Філадельфію їхати не можна. Алма покинула Білий Акр і не може більше туди повернутись; це буде несправедливо щодо Пруденс, яка має повне право вступити у володіння маєтком без надокучливих настанов Алми. Так чи так, а повертатися додому принизливо, їй доведеться почати все спочатку. І придумати, як самій про себе подбати. Завтра вона пошле звістку в Папеете про те, що шукає каюту на доброму кораблі з порядним капітаном, який чув про Діка Єнсі.
Заспокоїтись вона не заспокоїлась, але принаймні вирішила, що робити далі.
Розділ двадцять п'ятий
Через чотири дні Алма прокинулася на світанку від радісних вигуків ватаги Гіро. Вона вийшла надвір, щоб подивитися, що там за метушня. П’ятеро шибеників ганяли туди-сюди узбережжям, підстрибували й перекидалися в ранніх променях сонця й голосно вигукували таїтянською.
Побачивши Алму, Гіро примчав кривулястою стежкою до її дверей.
— Завтра вранці тут! — крикнув він.
Його очі горіли від захвату — такого вона не бачила навіть у цього доволі збудливого дітвака. Алма спантеличено взяла його за руку, намагаючись трохи втихомирити й розібрати, що він хоче сказати.
— Що ти кажеш, Гіро? — запитала вона його.
— Завтра рано тут! — знову вигукнув той, підстрибуючи на місці, не в змозі стримати радості.
— Скажи по-таїтянськи! — попросила вона, перейшовши на його рідну мову.
— Теє о завтра вранці! — крикнув хлопець у відповідь: таїтянською його слова звучали так само безглуздо, як і англійською:
— Завтра рано тут!
Алма підвела голову й побачила, що на пляжі збирається натовп — посходилися жителі місіонерського поселення й мешканці поблизьких сіл. І всі такі ж збуджені, як хлопчаки. Вона побачила, що до узбережжя біжить преподобний Веллс, кумедно перебираючи кривими ногами. За ним бігла сестра Ману, сестра Етіні й місцеві рибалки.
— Дивіться! — гукнув Гіро, тицьнувши пальцем на море. — Завтра вранці приїхати!
Алма глянула на затоку й побачила — як вона відразу їх не помітила? — цілу флотилію довгих каное, які, з неймовірною швидкістю розсікаючи воду, наближалися до берега — за веслами сиділи десятки темношкірих гребців. Хоч вона вже довго мешкала на Таїті, її не переставали дивувати сила й моторність каное. Коли через затоку
