Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Спочатку вона хвилювалась, що не поспіватиме за ними, але незабаром усвідомила дві речі: по-перше, роки, які вона провела на природі, збираючи рослини, зробили її напрочуд витривалою, а по-друге, дітлахи поводилися дуже мило, зважаючи на її обмежені сили. В особливо небезпечних місцях вони сповільнювали крок, щоб Алма не зосталася позаду, й не змушували її стрибати через глибокі ущелини чи дертися вгору по мокрій скелі, що давалося їм заввиграшки. Деколи на крутому підйомі хлопчаки з ватаги Гіро ставали позаду неї й досить безцеремонно підсаджували вгору, впираючись руками в її широкі сідниці, проте Алма нічого не казала — вони ж просто старалися їй допомогти. Вони виявляли до неї доброту. Підбадьорювали під час підйомів, а якщо серед непролазних джунглів їх заставала ніч, брали її за руку й не відпускали, поки не діставалися до безпечного місця ночівлі. Під час тих переходів у темряві вони навчили її таїтянських бойових пісень — тих, що їх скандували чоловіки, щоб зібратись з духом перед обличчям небезпеки.
У Південних морях таїтянці славилися тим, що спритно лазили по скелях і безстрашно ходили по горах (Алма чула про острів’ян, які могли без вагань пройти тридцять миль на день непролазною місцевістю), й Алма теж відступати не збиралася — тільки не тоді, коли вона вирушила на лови, на головні лови свого життя, підказувало їй серце. То був її шанс відшукати Хлопчика. Якщо він досі на острові, ці невтомні діти його знайдуть.
Алма щораз більше часу проводила за межами селища, й це не залишилось без уваги.
Коли ласкава сестра Етіні нарешті спитала Алму, зі стурбованим виразом обличчя, де та проводить дні, Алма відповіла просто:
— Я шукаю мох, а п’ятеро ваших найспритніших юних природознавців мені в цьому допомагають!
У її словах ніхто не засумнівався, бо то був найкращий час збирати мох. Алма, звісно, помічала найрізноманітніші види моху на валунах і деревах, які вони минали дорогою, але не зупинялась, щоб придивитись ближче. Мох буде там завжди, вона ж шукала істоту невловиму, яку треба якомога швидше знайти, — чоловіка. Чоловіка, який знає таємниці. І щоб розшукати його, вона мусить рухатися у Людському часі.
Що ж до хлопчаків, ті обожнювали нову несподівану гру — водити чудернацьку старшу пані по всьому Таїті, зазираючи в усі заборонені місця й зустрічаючи народи, які жили в найдальших закутках. Вони показували Алмі покинуті храми й моторошні печери, де по кутках лежали людські кістки. Деколи в тих похмурих місцинах траплялися й живі таїтянці, але Хлопчика серед них не було. Вони відвели її в маленьке поселення на березі озера Маева, де жінки досі вбирали спідниці з трави, а чоловіки покривали лице жаскими татуюваннями, але Хлопчика й там не було. Не зустріли вони його ні в товаристві мисливців, яких вони проминули на ковзких стежинах, ні на схилах гори Орогена, ні біля підніжжя гори Аоріі, ні в довгих вулканічних тунелях. Ватага Гіро провела Алму на смарагдовий хребет на самій вершині світу — так високо, що він, здавалося, розколював навпіл небеса, бо по один бік від хребта дощило, а по другий бік — світило сонце. Алма піднялась на цю карколомну вершину, де ліворуч від неї простягалась темрява, а праворуч — сліпуче світло, але навіть тут — із найвищої оглядової точки, яку тільки можна уявити, там, де сходилися у двобої стихії, на перетині по й ао, — Хлопчика ніде не було видно.
Кмітливі дітлахи незабаром зметикували, що Алма щось шукає, але тільки Гіро — найрозумніший зі всіх — збагнув, що вона шукає не щось, а когось.
— Він не тут? — стурбовано питав Гіро Алму кожного вечора.
Він узяв собі за звичку розмовляти англійською й думав, що дуже майстерно її опанував.
Алма жодного разу не підтвердила, що шукає одну людину, але й не заперечила цього.
— Ми його завтра знайти! — клявся Гіро щодня, але ось уже минув січень із лютим, а Алма досі не знайшла Хлопчика.
— Ми знайти його наступної неділі! — обіцяв Гіро — «неділею» тут називали тиждень.
Але минуло ще чотири неділі, а Алма так і не знайшла Хлопчика. Настав квітень. Гіро ходив стурбованим і понурим. Він не знав, куди ще відвести Алму під час їхніх виснажливих виправ непролазними джунглями. Прогулянки перестали бути веселою розвагою, перетворившись на серйозний похід, і Гіро знав, що зазнає в ньому поразки. Інші учасники його ватаги, відчувши похмурий настрій Гіро, й собі занепали духом. Саме тоді Алма вирішила зняти з п’ятьох хлопчаків тягар накинутих нею обов’язків. Вони були замалі, щоб тягнути на собі тягар її тягаря; їй не хотілось бачити тих дітей згорбленими від хвилювань і відповідальності тільки через те, що вона попросила їх вистежити її примару.
Алма відпустила ватагу Гіро й більше ніколи не ходила з ними в гори. На знак подяки вона дала кожному хлопчаку по частині її дорогоцінного мікроскопа — які вони самі повернули їй цілими-цілісінькими за минулі кілька місяців — й потисла їм руки. Вона сказала їм таїтянською, що вони — найвеличніші воїни, які коли-небудь жили на світі. Подякувала їм за те, що відважно провели її незнаним для неї світом. Сказала, що знайшла все, що шукала. А тоді відпровадила їх назад, до їхнього колишнього заняття — невпинної, вільної гри.
Сезон дощів скінчився. Алма вже майже рік жила на Таїті. Вона згребла з долівки запліснявіле сіно й насипала свіже. Набила зігнилий матрац сухою соломою. Дні стали ясні й сухі — і популяція ящірок з кожним днем меншала. Алма зробила новий віник і змела зі стін павутину. Якось уранці, відчувши нестримну потребу відсвіжити в пам’яті мету свого приїзду, вона відчинила Емброзову валізку, щоб іще раз поглянути на портрети Хлопчика, й виявила, що за сезон дощів їх ущент понищила пліснява. Вона спробувала роз’єднати злиплі малюнки, але ті розпалися в її руках на бляклі, позеленілі клапті. Малюнками ще й поласувала якась мушка, подоїдавши крихти. Врятувати нічого не вдалося. Вона більше ніколи не побачить рис Хлопчикового обличчя й красивих ліній, накреслених рукою Емброза. Острів проковтнув останній доказ існування її таємничого чоловіка та його незбагненної, химерної музи.
Руйнування малюнків Алма сприйняла як ще одну смерть: тепер навіть примари не стало.
