Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
— Можете мені допомогти? — ввічливо спитав.
Він показав пальцем на уступ над головою, й Алма збагнула, що він хоче поставити каное туди, щоб його не дістало море. Вона допомогла йому підняти каное, й разом вони заштовхали його на виступ, куди не сягав прибій.
Алма присіла на пісок — Завтра Вранці, задиханий, сів поруч.
— З вами все гаразд? — нарешті запитав він.
— Так, — відповіла Алма.
— Тепер треба трохи зачекати. Коли настане відплив, ви побачите вузьку стежку, якою можна обійти скелю й піднятися на плоскогір’я. Звідти я проведу вас до місця, яке хочу показати. Якщо ви, звісно, дасте раду.
— Дам, — сказала Алма.
— Добре. А тепер можемо трохи відпочити.
Він сперся на свій складений жакет і розслаблено випростав ноги. Хвилі, накочуючись, мало не лизали йому п’яти. Він явно знав, як вони поводяться у цій печері. Так дивно. Коли Алма дивилась на Завтра Вранці, який лежав на піску поруч з нею, її раптом пронизав спогад про те, як Емброз полюбляв отак зручно простягнутися на будь-чому — на траві, на канапі, на підлозі вітальні в Білому Акрі.
Вона дала йому десять хвилин перепочити, але довше терпіти не могла.
— Як ви познайомилися? — запитала вона.
Печера була не найтихішим місцем для розмови — вода розбивалась об камені, відлунюючи між вологих стін. Але було в цьому монотонному гуркоті щось таке, що робило цю печеру найнадійнішим закутком на світі, де можна було про все розпитати й відкрити всі таємниці. Хто міг їх почути? Хто міг їх побачити? Ніхто, крім духів. Хвилі витягнуть їхні слова з цієї печери й понесуть у море, де їх пошматують бурхливі хвилі й з’їдять риби.
Завтра Вранці відповів, не підводячись.
— У серпні 1850-го я повернувся на Таїті навідати преподобного Веллса, і Емброз уже був тут — так, як тепер ви.
— Що ви подумали про нього?
— Подумав, що він ангел, — не задумуючись, відповів він, навіть не розплющивши очей.
Він надто швидко відповідає на запитання, подумала Алма. Її не цікавили поспішні відповіді — вона хотіла почути всю історію. Їй не потрібні були висновки — її цікавило те, що трапилось перед ними. Вона прагнула уявити, як Завтра Вранці познайомився з Емброзом. Як вони розмовляли. Що думали, що відчували. І, звісно, чим вони займалися. Алма чекала продовження, але його не було. Трохи помовчавши, вона доторкнулася до його руки. Завтра Вранці розплющив очі.
— Будь ласка, — сказала вона, — продовжуйте.
Той сів і глянув на неї.
— Преподобний Веллс розповідав вам, як я потрапив до місії? — запитав він.
— Ні, — відповіла Алма.
— Мені було лише сім років, — сказав Завтра Вранці. — Може, вісім. Спочатку помер мій тато, потім мама, а тоді обидва брати. Мене взяла до себе одна з батькових дружин, але й вона померла. Тоді мною опікувалась ще одна татова дружина, але і її не стало. Невдовзі одне за одним повмирали всі діти інших жінок, які були одружені з моїм батьком. Ще були бабусі, але й вони відійшли.
Завтра Вранці замовк, задумавшись, а тоді додав:
— Ні, вони повмирали не в такому порядку, я помилився, Алмо. Спочатку померли бабусі, найслабші члени нашої родини. Так, спочатку бабусі, потім тато, а потім всі інші, як я й казав. Я теж захворів, але, як бачите, не помер. Але такі історії є у всіх на Таїті. Ви ж чули їх раніше, правда?
Алма не знала, що відповісти, і промовчала. Вона знала, що за останні п’ятдесят років смерть спустошила Полінезію, але їй ніхто не розповідав про те, як втратив своїх близьких.
— Ви бачили рубці на чолі сестри Ману? — запитав він. — Хтось пояснював вам, звідки вони взялися?
Алма похитала головою. Який стосунок це все має до Емброза?
— Це скорботні рубці, — пояснив Завтра Вранці. — Коли тутешні жінки тужать за померлими, вони ріжуть собі чоло акулячими зубами. Європейцям цей звичай здається жахливим, я знаю, але жінка так виявляє свою скорботу й водночас звільняється від неї. У сестри Ману більше рубців, ніж у решти, бо вона втратила всіх своїх близьких і серед них кількох дітей. Ось чому ми завжди ставилися одне до одного з симпатією.
Алму вразило, що глибоку любов між жінкою, яка втратила всіх своїх дітей, і хлопчиком, який втратив усіх своїх матерів, він назвав так просто — «симпатія». Надто кволо звучало це слово.
Тоді Алма згадала про ще одну тілесну ваду сестри Ману.
— А що з її пальцями? — запитала вона, піднявши долоні. — Що сталося з її пучками?
— Ще один символ втрати. Деколи люди, які пережили горе, відрізають собі пучки пальців. Після того, як європейці привезли нам залізо й сталь, робити це стало простіше.
Він сумно всміхнувся. Однак Алма не всміхнулась у відповідь — надто жахливий звичай. Завтра Вранці повів мову далі.
— Що ж до мого діда, про якого я ще не згадував, то він був рауті. Знаєте, хто такий раутії Преподобний Веллс не раз просив мене перекласти це слово, але це не так просто. Мій тато зупинився на слові «оратор», але воно не передає всієї почесності цього фаху. «Історик» — уже ближче, але теж не точно. Завдання рауті — бігти поруч із воїнами, які мчать у бій, і підтримувати їхню мужність, нагадуючи їм, хто вони такі. Рауті співає пісні про кревних предків кожного чоловіка, щоб воїни пам’ятали про славетну історію свого роду. Він дбає про те, щоб вони не забували про героїзм своїх пращурів. Рауті знає родовід кожного чоловіка на острові, починаючи з богів, і співає їм пісень, які вселяють у них відвагу. Така собі проповідь, тільки войовнича.
— А які слова в тих піснях? — запитала Алма, змирившись з його довгою, недоречною розповіддю.
Він привів її сюди не просто так, подумала вона, і, напевно, є причина, чому він їй про це розповів.
Завтра Вранці обернувся до входу в печеру й задумався.
— Англійською вони не звучатимуть з такою ж силою, але приблизно це щось таке: «Не спускай з них очей, доки їхня воля не похитнеться! Налети на них, мов блискавка! Ти — Арава, син Гоані, внук Паруто, який пішов від Тапунуї, котрий здобув голову могутнього Анапа, батька вугрів — ти цей чоловік! Розбий їх, як хвиля розбиває берег!».
Завтра Вранці вигукував ці слова на весь голос, і ті відлунювали від каменів, заглушуючи хвилі. Він
