Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

— Ви добре знали мого чоловіка.

— Ваша правда, знав. І навіть більше — я сумую за ним.

Його відповідь заскочила Алму зненацька, але краще приголомшливе зізнання, ніж суперечка чи заперечення. Уявляючи собі їхню розмову за кілька днів до того, Алма думала, що збожеволіє, якщо Завтра Вранці звинуватить її у підлій брехні або вдасть, начебто ніколи не чув про Емброза. Але він явно не збирався опиратися чи зрікатися знайомства з ним. Вона пильно глянула на нього, шукаючи на його лиці ще чогось, крім спокійної упевненості, але нічого не знайшла.

— Ви сумуєте за ним, — повторила вона.

— І завжди за ним сумуватиму, бо Емброз Пайк був найкращою людиною на світі.

— Усі так кажуть, — відповіла Алма, роздратовано відчуваючи, що її обвели довкола пальця.

— Бо так воно і є.

— Ви любили його, Таматоа Маре? — запитала вона, знову шукаючи на його обличчі найменшого натяку на занепокоєння.

Алма хотіла заскочити його зненацька, так, як він заскочив її. Але на його лиці не було ні краплини стурбованості. Він навіть оком не моргнув, коли вона назвала його на ім’я. Завтра Вранці відповів:

— Його любили всі, хто його знав.

— Але чи любили ви його особливо?

Завтра Вранці встромив руки в кишені й подивився на місяць. Він не квапився з відповіддю. Роззирався довкола, як чоловік, який безтурботно чекає на потяг. За якийсь час він знову глянув на Алму. Вони були майже однакові на зріст, зауважила вона. Її плечі не надто вужчі за його.

— По-моєму, вас дещо цікавить, — сказав він замість відповіді.

Алма відчула, що сідає на мілину. Треба запитати ще відвертіше.

— Завтра Вранці, — звернулась вона, — можна, я буду з вами відвертою?

— Авжеж, — відповів той.

— Я розповім вам дещо про себе — може, тоді ви відкритіше зі мною розмовлятимете. Вродженою рисою мого характеру — яку я не завжди вважаю чеснотою чи благословенням — є бажання дістатися до суті. Через це я прагну зрозуміти, ким був мій чоловік. Я приїхала сюди через півсвіту, щоб краще його зрозуміти, але досі мені це так і не вдалося. Скупі розповіді про Емброза, які я тут почула, ще більше мене заплутали. Наш шлюб, правду кажучи, був незвичний і тривав недовго, але це ніяк не заперечує кохання й турботи, що їх я відчувала до свого чоловіка. Я не є невинним дитям, Завтра Вранці. Мене не треба оберігати від правди. Зрозумійте мене, будь ласка, я не збираюся вас критикувати чи робити з вас свого ворога. Ваші таємниці залишаться таємницями, якщо ви наважитесь їх мені довірити. А я маю причини підозрювати, що ви знаєте секрети мого покійного чоловіка. Я бачила ваші портрети, які він намалював. І ті малюнки — думаю, ви розумієте, чому — змушують мене запитати вас, які стосунки існували між вами й Емброзом насправді? Чи можете ви задовольнити прохання вдови й розповісти мені все, що знаєте? Мене не потрібно шкодувати.

Завтра Вранці кивнув.

— Ви матимете завтра вільний час? — запитав він. — Скажімо, пізно ввечері?

Алма кивнула.

— Ви ще чуєтеся в силі? — додав він.

Його недоречне запитання збентежило Алму. Завтра Вранці помітив її зніяковіння й пояснив:

— Я просто хотів з’ясувати, чи ви здужаєте пройти пішки далеку дорогу? Ви — натураліст і, думаю, міцні й здорові, але краще все ж перепитати. Я б хотів вам дещо показати, але не хочу вас надто обтяжувати. Ви зможете видертися нагору по крутому схилу, як гадаєте?

— Думаю, зможу, — роздратовано відповіла Алма. — За рік я пішки перейшла цілий острів. Побачила на Таїті все, що можна побачити.

— Не все, Алмо, — заперечив Завтра Вранці, приязно всміхнувшись. — Ще не все.

Вони вирушили в дорогу на світанку. Завтра Вранці роздобув для їхньої виправи каное. Не хиткий човник, на якому преподобний Веллс навідувався до своїх коралових садів, а гарне суденце, міцне й добротне.

— Попливемо на Таїті-Їті, — сказав він. — Сушею ми добиратимемось туди кілька днів, а вздовж узбережжя допливемо за п’ять-шість годин. Ви добре почуваєтесь на воді?

Алма кивнула. Важко було сказати, що ховалося за його словами, — турбота чи поблажливість. Вона прихопила зі собою бамбукове стебло, наповнене прісною водою, і корінь таро на обід, загорнувши його в муслінову хустинку, яку прив’язала до пояса. Вбрала найзношенішу сукню — ту, що пережила всі найлютіші негоди. Завтра Вранці глянув на її босі ноги, які за рік на Таїті так згрубли й покрилися мозолями, як у робітника плантації. Подивився, але нічого не сказав. Він теж був босоногий. Однак від кісточок і вище виглядав як справжній англійський джентльмен. Завтра Вранці мав на собі, як завжди, чистий костюм і білу сорочку, тільки жакет скинув і, акуратно склавши, поклав його в каное замість подушки для сидіння.

Дорогою до Таїті-Їті — маленького, круглого, скелястого й далекого півострова з другого боку Таїті — не було сенсу розмовляти. Завтра Вранці зосередився на веслуванні, а Алма не хотіла щоразу обертатися, щоб щось сказати. Тому пливли вони в тиші.

У деяких місцях було важко веслувати, й Алма шкодувала, що Завтра Вранці не дав і їй весла, щоб вона допомагала штовхати каное уперед — хоча, чесно кажучи, він не потребував її допомоги. Завтра Вранці розтинав воду спритно й легко, без вагань минаючи рифи й течії, ніби пропливав цією дорогою сотні разів — а так воно, певно, й було. Добре, що вона надягла свій крислатий капелюх — сонце добряче припікало, а від зблисків на воді рябіло в очах.

Через п’ять годин праворуч вигулькнули скелі Таїті-Їті. Господи, Завтра Вранці плив просто на них! Невже вони розіб’ються об кручі? То ось вона — жахлива мета їхньої виправи? Раптом Алма побачила склепінчастий отвір у скелі, темну щілину, вхід до печери на рівні з водою. Завтра Вранці спрямував каное на велику хвилю й тоді — сміливо, аж дух перехопило — стрімко пролетів просто крізь шпару. Алма думала, що вода тут же винесе їх назовні, але він завзято веслував, майже ставши на рівні, й каное плюснулось на мокру гальку скелястого берега глибоко в печері. Справжнє чудо — от що це було! Навіть ватага Гіро, подумала Алма, не наважилась би на такий маневр.

— Вистрибуйте, — скомандував Завтра Вранці, і хоч він і не крикнув, Алма зрозуміла, що треба рухатись швидко, доки не прикотилась наступна хвиля.

Вона вискочила й побігла до найвищої точки — яка, щоправда, здалась їй занизькою. Одна велика хвиля, подумала вона, і їх змиє