Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
— Жінки часом теж воювали.
— Дякую, — відповіла Алма, не розуміючи до кінця, за що саме дякує. — А що сталося з вашим дідом?
— Він помер, як і всі решта. З цілої сім’ї вижив я один. На Таїті це не така важка доля для дитини, як, напевно, в Лондоні чи Філадельфії. Тут діти з самого малку мають волю, а кожен, хто може вилізти на дерево чи закинути вудку в воду, здатний прогодувати себе. Вночі тут не замерзнеш від холоду. Я був такий самий, як ті хлопчаки, яких ви бачили на пляжі в затоці Матаваї, — у них теж немає рідних — хоч я, мабуть, був не такий щасливий, як вони, бо в мене не було своєї ватаги. Я не боявся, що моє тіло голодуватиме — духовного голоду, от чого я боявся, розумієте?
— Так, — кивнула Алма.
— Тому я дістався до затоки Матаваї, де було невелике селище. Кілька тижнів я здалеку спостерігав за місією. І побачив, що хоч вони жили скромно, та мали кращі речі, ніж люди по інших селах на острові. Вони мали такі гострі ножі, що ними можна було заколоти свиню одним ударом, і сокири, якими заввиграшки рубали дерева. Їхні хатини здалися мені розкішними. Я побачив преподобного Веллса, такого білого, що він здався мені привидом, але привидом доброзичливим. Він і розмовляв мовою привидів, але й мою мову трохи знав. Я спостерігав за тим, як він хрестив людей, — то була розвага для всіх. Сестра Етіні разом з місіс Веллс уже заснували школу, і я бачив, як туди ходять діти. Лежав під вікнами й слухав уроки. Я не був зовсім безграмотний. Знав назви півтораста риб, міг намалювати на піску мапу зоряного неба, але з погляду європейця я нічого не знав. Деякі діти ходили на уроки з грифельними дощечками. Я й собі змайстрував таку з плаского вулканічного каменя, відшліфувавши його піском. Тоді натер її соком подорожника, щоб вона стала чорна, й шкрябав на ній рисочки білим коралом. Чудовий то був винахід, от тільки з тієї дощечки нічого не стиралося!
Цей спогад викликав на його лиці усмішку.
— Наскільки я знаю, ви мали в дитинстві велику бібліотеку? А ще Емброз казав, що ви змалку розмовляли кількома мовами?
Алма кивнула. То Емброз таки згадував про неї! При цій думці її пройняла радісна дрож (він не забув про неї!) і водночас неспокій: що ще Завтра Вранці знав про неї? Явно набагато більше, ніж вона про нього.
— Я завжди мріяв колись побачити бібліотеку, — сказав він. — А ще — вітраж. Словом, одного дня преподобний Веллс вистежив мене й підійшов. Він був дуже добрий до мене. Думаю, вам не треба багато зусиль, щоб уявити його доброту, Алмо, бо ж ви з ним знайомі. Він дав мені завдання. Я мав передати послання одному місіонерові в Папеете. Він запитав, чи зможу я дещо передати його приятелю. Звісно, я погодився. Запитав його: «Що саме я маю передати?». А він простягнув мені дощечку з нашкрябаними рисками й сказав таїтянською: «Ось це моє послання». У душі я трохи завагався, але відразу ж побіг у Папеете. За кілька годин я розшукав того місіонера в його церкві на пристані. Він не знав ні слова по-таїтянськи. Я не розумів, як зможу передати йому послання, якщо не знаю, про що в ньому йдеться, і взагалі не можу порозумітися з тим чоловіком! Але я простягнув йому дощечку. Він глянув на неї й зайшов у церкву.
А коли вийшов, дав мені стосик паперу для писання. Я вперше бачив на власні очі папір, Алмо, й подумав, що ще ніколи не бачив, щоб із шовковиці зробили таку тоненьку, білу тканину — і ніяк не міг уявити, що ж то за вбрання пошиють з таких маленьких кавалків. Вирішив, що напевно їх зшиють докупи, й тоді вийде якась одежина.
— Я поквапився назад до затоки Матаваї, пробіг усі сім миль, і віддав папір преподобному Веллсу, який дуже зрадів, бо це, сказав він мені, й було його послання: він хотів позичити папір для писання. Я, Алмо, був таїтянським дитям і знав магію і чудеса, але його чарів я не зрозумів. Мені здалося, що преподобний Веллс якимось робом умовив дощечку сказати щось тому місіонерові. Напевно, він звелів їй звернутися до нього від його імені, щоб той виконав його бажання! Ох, як мені кортіло навчитися таких чарів! Я прошепотів бажання своїй жалюгідній подобі дощечки й нашкрябав на ній коралом кілька рисок. «Поверни мого брата зі світу мертвих», — ось що я їй наказав. Тепер мені дивно, чому я не попросив повернути мені мою маму, але тоді я більше сумував за братом. Може, тому, що він захищав мене. Я завжди любив свого брата — він був набагато сміливіший за мене. Думаю, ви не здивуєтесь, Алмо, коли почуєте, що моє заклинання не спрацювало. Але коли преподобний Веллс побачив, що я роблю, він сів поруч порозмовляти зі мною, і це стало початком моєї нової науки.
— Чого він навчив вас? — запитала Алма.
— Найперше, Божого милосердя. Потім англійської. А далі — читання.
Після довгої мовчанки він заговорив знову.
— Я був добрий учень. Ви ж, напевно, також?
— Так, я завжди добре вчилась, — відповіла Алма.
— Логічні міркування завжди давалися мені легко, як, мабуть, і вам?
— Так, — сказала Алма.
Що ще розповів йому Емброз?
— Преподобний Веллс став мені батьком, а я завжди був його улюбленцем. Мене він, мабуть, любить сильніше за свою рідну доньку й дружину. І точно сильніше за інших своїх названих синів. Зі слів Емброза я виснував, що ви теж були улюбленицею свого батька — що Генрі любив вас більше, ніж свою дружину?
Алма здригнулась. Сміливі слова! Вона не знала, що сказати. Але її відданість матері й Пруденс була така сильна попри всі роки й милі, що розділяли їх, і навіть попри межу, яка пролягає між живими й мертвими, — що вона не змогла чесно відповісти на це запитання.
— Але ж татусеві улюбленці завжди відчувають, що їх люблять найбільше, правда ж, Алмо? — запитав Завтра Вранці, вже м’якше підштовхуючи її до відповіді. — Їхня любов наділяє нас унікальною силою, еге ж? Якщо найважливіша для нас людина на світі вибрала нас
