Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Скільки я себе пам’ятаю, я чомусь завжди мав певність, не знаю, вада це чи ні, і якою мірою ця певність відповідала дійсності, що я легко орієнтуюся в незнайомих дільницях, хоч мені, звичайно, траплялося інколи й блукати, правда, не надто довго, і таке блукання я радше ладен приписувати хвилинному збудженню (то ж тільки так говориться, мовляв, коли хто до чого виявляє хист, тому ніщо не заважить, а тим часом як часто виводять з рівноваги саме дрібниці, а не поважні неприємності! От прокинешся, а в тебе поганий настрій, не на ту ногу ступив, і нічого не клеїться: чорти беруть і що погода не така, і суцільний розпач, що забув сказати дружині, аби пришила ґудзика, і от він тепер зводить зі світу – здавалося б, незначне, а сам ходиш не свій), а не бракові орієнтації, що, зрештою, ніби трохи пов’язане з моїм фахом, бо де мені тільки не доводилося мандрувати, вишукуючи якусь стару книжку або іншу антикварну дрібничку!
Щойно я опинився в районі, куди привела мене остання адреса, я чомусь одразу дійшов майже ясновидючого переконання, так чітко воно уявилося мені, що нарешті я вичерпно довідаюся про дані до біографії мого відвідувача, адже виключене, аби й цього разу я шукав намарне, мусіла ж існувати на світі бодай якась справедливість! – і як на підтвердження цього, мені раптом здалося, ніби я звідкілясь цю дільницю знаю.
Таж певно, здивувався я сам собі, колись я тут кілька місяців мешкав ще до одруження, аж дивно, як відтинки життя безслідно щезали з пам’яті. Якби я сюди випадково не потрапив, я ніколи не пережив би усвідомлення, яке на мить аж засліпило мене, що тут щось досі залишилося мною, про що я й поняття не мав. І пригадавши це, відчув у собі дивне перетворення, наче розворушений пригадкою, той відтинок мого життя відбувався знову, тільки у якійсь зворотній пропорції, далеко інтенсивніше й значніше, ніж тоді, і я його тепер подвійно переживав: як тоді і як тепер. У мені діяли ніби дві свідомості: мені здавалося, що я на очах розгалужуюся, це трохи і лячно, і приємно, хоч ця приємність не уподібнювалася до звичайної приємности, і я не годен спинити цього перетворення; я знав: я прийшов розшукати адресу, де появлявся мій відвідувач, я власник антикваріату, в мене дружина, діти, і з того часу, як я тут мешкав, бо тоді в цій дільниці найлегше й найдешевше вдавалося знайти помешкання, мені ніколи не доводилося заходити сюди, і разом з тим поруч інша свідомість з такою самою категоричністю запевняла, мовляв, все це вигадки, бо я не маю ні жінки, ні дітей, ні антикваріату, і єдине місце, де я живу, це той невеличкий закамарок, що й колись, оскільки я ніколи й не залишав цієї дільниці. Вистачить лише зайти до того старого закамарку, й дружина, діти, відвідувач, навіть відвідувач (яка спокуса!) назавжди щезнуть з мого життя, і мені вільно розпочати все по-новому від тієї миті, як я переїхав з цієї дільниці. Мені лишається тільки вибрати. Адже той закамарок, у якому мешкає молода людина, яка є мною, зовсім поблизу, одразу ж за базаром, майже біля самої старої, наполовину вгрузлої в землю розмальованої ратуші, перед якою канал виделкою розходиться на південь за місто. Туди, де він впадав у ріку, я часто ходив купатися. Здається, тоді всі ходили туди купатися. І якщо я завдам собі труду дійти до канала, напевно побачу на березі себе самого, безтурботного й радісного, як колись. Ніщо не змінилося в середині цього кварталу, ні фасади будівель, ні люди, хоч такого, звичайно, нібито не траплялося. Тут усе ще мешкали дрібні злодюжки, невизнані митці (визнані купували собі вілли в іншій околиці й ніколи не навідувалися сюди) й перекупки, і так само, як і тоді, будинки переважно не мали чисел – можливо, будівничий, що колись планував цю дільницю, визнавався на магії, як часто будівничі за його доби, і провів якусь, відому тільки йому одному, маніпуляцію з числами, наслідком якої час втратив тяглість.
Пригадую одного разу ще на самому початку, щойно я перебрався туди, я вжахнувся від припущення, як я тут житиму, коли в цій дільниці час лежить купою, замість рухомого й видовженого, він круглий і непорушний, з якого боку хочеш, з такого і починай рахунок, а це означає, що хоч він нібито є, його насправді нема, – та оскільки в мені переважав нахил мислити про найконкретніше, то подібне вже більше не спадало мені на думку, зрештою^ я собі ніколи не дозволяв фантазувати, хоч попервах я добре прів, годинами відшукуючи помешкання, бо де який будинок – доводилося встановлювати за особливою методою: надибавши якесь число (це траплялося досить рідко, однак траплялося), від нього ретельно вираховувати будинки.
Самозрозуміло, перші кроки такої орієнтації давалися дуже важко, найменше розпорошення уваги, найменше відхилення зводило всі вичислювання нанівець, бо інколи двори підступно підключалися до рахунку будинків; несподівано виявлялося, що якийсь двір розгалужується не на одне, а й на кілька, хоч і ніде не позначених чисел, це випливало лише згодом з обрахунку, і мені жодного разу не пощастило розкрити таємниці, з яких міркувань чи за які заслуги будівничий нагороджував, здавалося, зовсім незначний миршавий двір аж кількома числами, – ймовірно, думаючи про далеке майбутнє, – наслідком чого доводилося знову повертатися до вихідного числа й ще раз перелічувати всі будинки й подвір’я. Згодом вироблялася звичка, навіть своєрідний спорт, як добиратися до помешкання, бож той, хто плаває, невдовзі забуває, як рухаються його ноги й руки, так що тепер я навіть не довго блукав.
Проте коли я підійшов до брами, щоб подзвонити, куди, згідно з адресою, вчащав мій відвідувач, я несподівано встановив, що ніяк не втримаюся на ногах. Я відчув таку страшну втому, аж, як стояв, сів, спершися спиною на браму, аби не повалитися пластом, і тут же зрозумів, що засинаю. Я ще пам’ятав, як хотів пересунутися кудись у закуток, щоб мене бодай менше видно було, та я вже втратив здібність рухатися. Крізь сон чув, як хтось пройшов повз мене, потім повернувся, може, то взагалі проходив хтось інший, і постояв наді мною, оскільки ж
