Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Алеж до біса, я не збираюся!

– Секунду, секунду терпцю, не тікайте, бо інакше ви мене змусите бігти за вами, і я бігтиму, справді бігтиму. От вислухайте, ви одразу ж зміните думку, почувши. Назва роману: «Життя Сандріліона». Аби кожний одразу задумався, що воно таке, й розгорнув книжку. А цього й досить, бо там уже розділи, які промовляють самі за себе, і той, хто перегорнув сторінку, – в пастці. Та й хіба стримаєшся від цікавости, коли побачиш розділ: «Як Сандріліон став папою»? Це перший розділ. Звичайно, оформити розділ, тобто написати його, це вже суща дрібниця. Може бути щось у дусі Рабле, хоч не конче. Якщо у вас нахил до натуралізму – теж непогано, зрештою, саме писання – несуттєве, головно назви, шапки. Ну ж почекайте, я вас благаю, я зараз скінчу! Хвилиночку! Другий розділ: «Що таке жінка». Які тут можливості! Вставити і щось пікантне, і дидактичне, і порнографії кусень, порнографія конечна, щоб краще продавався роман, бож тепер на те мода, а це завжди варто використовувати, зрештою, роману без порнографії вам тепер ніхто не читатиме, навіть на розділи не захоче глянути. Ні, ні, не тікайте! Третій розділ. Я зараз гірше. Тільки й тут е вихід. Ви ж диспонуєте власним антикваріятом, а це зовсім не так кепсько. Його можна продати.

– Стривайте! Ви собі занадто!..

– Ви обурюєтеся лише тому, що не вірите в незаперечний факт, а саме в те, що я справді геній. Я та курка, яка несе золоті яйця, а ви боїтеся заплатити за звичайне. З мене вам більше перепаде користи, ніж із десятьох антикваріятів! Однак для початку треба повірити в мене. Інакше не піде. От спробуйте! Якщо ви боїтеся, гаразд, я не силуватиму вас продавати антикварну крамницю; я ж сказав, я погоджуся й на найскромніші умови, аби ви тільки повірили в мене. Це передумова. Якщо ж вам не хочеться на спілку, то й тут я іду назустріч, бож я вже признався вам, що ви мені подобаєтеся. Ви непогана людина, на цьому я винятково розуміюся. Отож, я погоджуюся продати вам свій роман – успіх його гарантований!

– Я ж не видавець! Крім того.

– Ви мене знову не зрозуміли. Я вам продам не роман, а конспект роману, який ви вже самі на власне уподобання закінчите, бож головне – конспект, а не укладення фраз! Це мій винахід – справді колосальна річ, проста й геніяльна. Успіх ґарантований. Ручуся! Роман, так би мовити, із загвіздком. А загвіздок ось у чому. Насамперед, погляд, ніби романи читають заради стилю, абсурдний! З увагою більш, ніж дві сторінки, ніхто не прочитає, найкращі стилістичні витребеньки з часом стають безнадійно нудними й безпомічними, отже витрачатися на стиль – зайва річ. Тепер читач взагалі ледачий, оскільки ж він завжди в поспіху, то він не любить і мислити, а тим самим не любить і читати, та ще й щось, що вимагає зосередження, він не встигає навіть подумати, чи він взагалі ще існує, бож це не тільки спосіб життя, а й певною мірою данина часові, моді, бажанню йти крізь життя без найменшого опору. Коротко, висновок: читач неуважний. А коли так, пощо обтяжувати його? Чекайте, чекайте, не відмахуйтеся, ви зараз побачите, до чого я веду! Що, на вашу думку, найголовніше в романі?

– Я волів би.

– Не тікайте, я вас дуже прошу!

– Я на цьому не визнаюся.

– Ну все таки, я прошу, дуже прошу!

– Мені здається, тут я скажу як нормальна пересічна людина, коли хочете, як читач – це залежить виключно від смаку.

– Ні, ні, ви все не туди! Смаки тут ні до чого. Рішуче ні до чого! Ось вам доказ: колись вважали, ніби найголовніше в романі фабула. Помилка ця стала очевидною: тепер пишуть купи аморфної маси без жодної фабули, і нікому не забагнеться або радше – ніхто не зважиться (покищо, покищо, все минає!) викреслювати ці творива із жанру роману, бо такого сміливця одразу ж зарахують до невігласів, а це гірше, ніж коли б його зарізали. Ну, а коли так, то головне не фабула. Що в романі не головні й ідеї – боронь Боже, тільки не ідеї! – ідеї в романі – це остаточне фіяско, зрештою, від одного слова «ідеї» мене вже нудить, ідеї збанкрутували – це теж стара істина, нема ради, усі істини – старі, – отже, що не ідеї – не варто й згадувати, настільки воно самозрозуміле й відоме кожному початківцеві.

– Мені, наприклад, ні.

– Таж ви не в рахубу! Ви навіть не початківець. Але ви мене знову збили, про що я?

– Про головне в романі.

– Ага. Отож, що тоді головне? Спосіб писання, як модно думати?

– Я не знаю.

– Я вас і не питаю, не втручайтеся, ви як мала дитина, сприймаєте уявне за конкретне, я вам на все відповім сам, це ж тільки реторичні питання!

– Чого ж ви тоді?.

– Ні, ні, ні слова більше. Тепер говорю я. Я зараз скінчу. Отож спосіб писання – суща ілюзія. Стилі далеко швидше старіють, ніж це годиться тепер визнавати. Це й зрозуміле, бо не спосіб писання рушій роману, хоч під сучасну пору й не вільно висловлювати такої думки, а що тепер взагалі вільно? – бо одразу ж затюкають – мода найневблаганніший диктатор… скінчу, ну справді ж, зайва секунда не грає ролі! Третій розділ: «Як герой роману захотів стати жінкою й мати дитину, і що з того вийшло». Четвертий: «Сила суґестії». П’ятий: «Глибокі думки про молодого кота». Шостий: «Не менш глибокі думки щодо плювання з мосту в воду». Сьомий: «Розповідь про те, як людині потрібний рай». Зараз, зараз! Восьмий: «Що таке самогубство, і хто має з цього користь». Таж не сіпайтесь! Я кінчаю, ще тільки два слова! Дев’ятий: «Глибокі думки про журавлів», десятий: «Одруження». Одинадцятий: «Каяття, і що з того вийшло». Дванадцятий «Мандри». Тринадцятий: «Демонуватий чоловік». Ну?

– Мені треба йти.

– Як, це все, що ви маєте сказати? Ви не купуєте? Ви не бачите, що з такими розділами роман – все одно що капітал у кишені?

– Дуже ймовірно, однак, до чого тут я?

– Як до чого? Ви станете власником цих розділів!

– Таж я …

– Ви несвідомі того, що втрачаєте, відмовившися! Така нагода трапляється тільки раз у житті, а ви проходите повз неї з заплющеними очима.

– Що вдієш? Ця нагода, видно, не