Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Я вам подобаюся?
Ну просто ж виключене, щоб ці слова походили від неї, хоч я їх дійсно чув!
– Я вам: подобаюся?
– Подобаєтеся, навіть дуже, тільки я.
– Перелякалися?
– Так, тобто ні. Зрештою, я не знаю. Мусів би подумати.
– Ну?
Вона війнула на мене скибкою місяця, як вахлярем, і повз мене зашуміло, ніби вниз, майже торкаючися мене мокрими від гонитви боками, промчала отара мисливських псів.
Це вона, і вона мене випробовує, подумав я, ймовірно, так воно й ішло до цього, хоч собаки мене все таки не розшматували.
– Ви тут живете? – спитав я перше-ліпше, що потрапило на язик, аби хоч трохи оговтатися від збентеження.
– Ви питаєте, як кінорежисер, який приходить відкривати смаркатих дівчат, щоб за ніч проголосити їх кінозірками. Чи не плекаєте ви, либонь, наміру виводити мене в люди, проголосивши незрівнянною?
– Ви справді незрівнянна.
– Трохи талія не за модою? Трохи постать закомпактна?
Вона перехилилася через поруччя й сміялася, і то явно з мене. Напевне в мене такий вигляд, що годі втриматися від сміху, глянувши на моє обличчя, перейнявся я усвідомленням, помічаючи, як вона ще гарнішає від того, що сміється, а в мені ниє всередині, і мені і соромно, і не дає спокою, чи це справді вона; мені кортить запитати, а оскільки це не випадас, то я й не питаю, і від цього я наче весь вивітрююся.
– Я антиквар, – нарешті ледве чутно подужав я повернути язик.
– Я вже чула, що ви антиквар.
Вона все ще сміялася, аж над нею з’явився диньоподібний німб, який вона змахнула рукою, і він більше не появлявся.
– Якби мені пощастило зосередитися, а дивлячися на вас, я цього не здолаю, бо мені вислизають думки і слова, я сказав би щось зовсім інше, хоч я й не знаю, як його висловити.
– Не дивіться на мене й спробуйте.
– Воно виходить не те.
– Я вас намагатимуся і через не те зрозуміти.
– Мені невимовно прикро, що я не винахідливий. Я прийшов сюди довідатися, і от тепер. Але я конче мушу довідатися про мого клієнта, інакше.
– Гаразд, – сказала вона, – я вас проведу. Ходімте зі мною. А нашої розмови не зраджуйте!
– Де ж би я таке! Лише чи ви певні, що наша розмова відбулася?
– А ви?
Місяць у її руці, який воїна не доїла, освітлював сходи, коли ми стали підійматися вгору. Вона йшла попереду, я дивився на її стрункі і заразом дебелі в сутінках ноги, і від того, як я на них дивився, я зауважив, що йду одночасно і сходами, і лугом, залитий місячним сяйвом, бо я вже по коліна в росі, трава дедалі густішає, а мені ще треба подолати безконечну рівнину, де не видно ні житла, ні живої душі, і все тільки тому, що вона питала, чи вона гарна. Пощо вона взагалі таке питала? Напевно не на те, аби почути ствердну відповідь. Чи вона взагалі була гарна? Настільки гарна, що коли я згодом про неї думав, то на її місці бачив лише сліпуче сяйво?
Не виключене, що відчуття краси ані трохи не залежить від зовнішнього об’єкту. Дуже йморівно, це просто один із різновидів особливо згущеного душевного настрою, а не фізичного подразнення, викликаного шоком або раптовим незвичним зосередженням, і через це, коли я йшов слідом за нею, мені всередині відлунював кожний порух її хламиди, чи то халату, аж у кров западало – я й сам не виходив з дива, бо мені подібного ніколи не траплялося, – наче вода капала на живе м’ясо, як вона ступає сандалями на приступці, як тримає в руці місяць, а в думках чомусь без кінця калатав вислів мого шкільного товариша про красу, тоді ми, хлопчаки, переживали стан, коли все на світі безапеляційно знається, – яка, мовляв, ніколи не симетрична, бо щось, не пригадую, з якої нагоди, ймовірно тлумачачи прописну шкільними рамками естетику, казав учитель про красу, а нас розбирав сміх, бож учитель належав до кретинів, як і всі ті, хто говорив про речі, яких людина сама ще не пережила, і мій приятель, аж тіпаючися, доводив під час шкільної перерви, а мені його вияснення здавалися напрочуд розумними й переконливими, що якби краса справді виявилася симетричною, вона нестерпно спотворніла б, і мені запам’яталися хлопчачі мудрування, як відкриття надзвичайної ваги, чому – не знаю, видно, якось вони вразили уяву; не так, може, самі висловлювання, як радше настрій, з яким мій товариш виголошував їх, або ще більше відвага, з якою він потрапив кпити з вічно заклопотаного вчителя, і то збереглося в якомусь найвіддаленішому мішечку пам’яті, який раптом ожив. Як би я тепер волів випозичити йому на мить своє тіло, аби він пересвідчився в протилежному, хоч, правда, я все ще пам’ятав його школярем, а він уже полисів, мав посаду, родину, як і я, і йому, напевно, й не гадалося, що в моєму мозку він назавжди застиг у подобі хлопчика, якого чомусь до нестями обурювала симетрична краса, хоч тепер, коли мені де спало на думку, я майже переконаний: не визначення краси, як симетрії, викликало його обурення, а просто в його віці обурюватися означало єдине: він ріс на всі боки, і не все в ньому встигало наздоганяти цей ріст, про що, звичайно, ні я, ні він тоді не мали поняття, зрештою, тоді на це й не звертали уваги, тоді все було інакше.
Чи це мені тепер так здасться, що інакше, а насправді все лишилося, як раніше, тільки я змінився? Настільки змінився, аж мені дивно і навіть трохи незручно, наче це вияв моєї особистої безпорадности, хоч цьому законові підвладні «всі, а коли всі, то це ніби виправдує і мене, що за свого життя я теж існував як школяр, а
