Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Благаю вас, подумайте! Це ж виключно задля вашого власного добра!
– Я вже подумав.
– І остаточно – ні.
– Остаточно.
– Вас лякає ціна?
– Слухайте, я вам уже сказав.
– З вас я не правитиму дорого.
– Та хоч би й задурно!
– Ви не усвідомлюєте…
– Невже я змушений посилати вас під три чорти чи ще далі?
Здається, мій співбесідник втямив нарешті, що і зі мною ризиковано продовжувати балачки, бо ще слово, і я не натішусь, а просто зловлю його за петельки і труситиму, гамселяючи доти, доки він замовкне. Правдоподібно, тієї миті я виглядав настільки сердито, що він якось відразу відступив від мене, сплеснувши руками, і сказав так жалісливо, аж мені його одразу стало шкода:
– Ну, гаразд, Бог вам суддя!
Від цієї жалісливої постаті (переді мною раптом стояв невдаха, дивно зиркаючи на мене) уся моя роздратованість десь щезла, мене нараз пойняло щемливе співчуття, до якого підключився сором за слабу витримку, і я відчув себе безпорадно винним. Розум негайно ж поспішив запевнити, мовляв, які нісенітниці, чого це я маю відчувати себе перед ним винним, коли він чіплявся до мене, а не я до нього, проте чомусь почуття провини не зникало, радше навпаки, особливо, коли я бунтувався, захищаючи себе, як це смішно, бо що каригідне я вчинив? Імовірно, якось не так повівся. Ну, чіплявся він, гаразд, однак чого я так гостро зареаґував? Адже те саме можна розтлумачити і спокійно. Пощо взагалі розсердився? Брак терпіння – брак людяности, а від цього тільки крок до прірви, з якої ніщо не врятує, і, може, я вже й справді на шляху, який, – ні, не заглиблюватися, відкинути все, що безпосередньо не стосується відвідувача, про це я подумаю трохи пізніше, а тепер інше, тепер час іти на розшуки, я його ще докладно осмислю, щоб переконатися, чи воно не зумовлене появою в моєму житті відвідувача і тим, що я непомітно, проте цілком виразно змінився?.. Ні, не зараз, якщо я зараз не притопчу цих роздумів, я ніколи не вирушу на розшуки адреси, де знають мого відвідувача, ніколи не підведуся, і тоді, тоді, звичайно, усвідомлення, що я безнадійно.
– До побачення! – вимовив я так голосно, аж мені здалося, ніби по всій каварні пішла луна, хоч, на диво, ніхто не оглянувся на вигук.
– Одну хвилиночку! Ви добра людина? – спитав мій співбесідник, видно, зауваживши на моєму обличчі відпруження.
Мені кортіло відповісти: пощо він питає, коли він сам назвав мене добрим, посилаючися на своє знання людей, а тоді, вирішивши, що так все таки не годиться, адже кожна людина має більші чи менші вади, а мені і поготів не випадає його осуджувати, хоч те, що я думаю, вже осуд, – невже осуджувати інших настільки притаманне людині, аж їй кожного разу доводиться стримувати себе? – я сказав:
– Така, як усі.
– Це не відповідь, але нехай. Знаєте, у мене – вітер у кишені. Так, так, ви мене ділком правильно зрозуміли! І з цього приводу вам нема чого ніяковіти. Замовте мені або дайте кілька дрібняків на кухоль пива; пиво – мій головний харч. Я вам цього ніколи не забуду!
– Таж ви …
– Невже вам шкода копійки?
– Я не про те. Ви ж натиналися мене частувати?
– Ну, це тактичний маневр. Це тільки так говориться.
– Ви однак відверті.
– Честь не дозволяє інакше, гідність людська чи, якщо хочете, шляхетність, а ви мені не відмовите. Це все одно, ЩО шматок хліба. Справді!
Я дійсно не відмовив. Мені стало смішно і разом з тим ніяково, і за нього, і за себе, наче силою вищих законів, незбагненних простому розумові, я відповідав за його поведінку, вдачу, долю, хоч я уперто волів позбутися цієї відповідальносте, аж витрусив усе з кишені на стіл на купу, не подумавши навіть, що згодом, імовірно, потребуватиму на трамвайний квиток, коли повертатимуся з розшуків адреси, де буває мій відвідувач, відрахував дещицю за свою каву, замовив йому пива, намагаючися не дивитися на нього, аби не бачити, чи він помічає і, що не виключене, бож напевно я мав ідіотський вигляд, кепкує трохи з мого збентеження, і, посунувши до нього купу монет, вийшов з неприємним почуттям: раніше до мене якось ніхто не чіплявся. Звичайно, я робив поправку й на те, що від часу, як у моєму житті з’явився відвідувач, я став перечуленіше реаґувати на все, з чим доводилося зустрічатися. Тільки пам’ять тут же, корегуючи, нагадала: раніше подібного не траплялося, і те, що не траплялося, залежало не від того, ніби я його не зауважував, а від того, що його раніше просто не існувало, подробиця, від якої ані трохи не легшало. Хоч би вже швидше довести якось до кінця розшуки даних до біографії мого відвідувача, бо навіть коли я і відпихав від себе цю думку, мене постійно гнітив страх, який я виявився безсилий перебороти, що ці розшуки наклали на мене невловний, а разом з тим відчутний відпечаток, який дедалі важче приховувати ще й тому, що я не годен визначити, у чому саме він проявляється. Якби я знав, яку рису переінакшити в своїй поведінці, я негайно вжив би заходів, та я не бачив зовнішніх проявів цієї зміни, їх стверджували покищо тільки незнайомі, бож навіть дружина ще, дякувати Богові, їх не спостерегла, хоч я ладен віднести це на кошт звички, оскільки, звикши до людини, бачиш її завжди не такою, якою вона е, а як звик раніше її уявляти, і тому несподівана інакшість ніби відскакує від першої, здебільша випадкової відбитки, що її колись утворив мозок і, ніби ізолювавши олійною плівкою від змін, поклав у найвіддаленіший закрут овідомости, аби вже до нього не повертатися, бо справді, як я сам на собі пересвідчився, близьких перестаєш бачити, тобто, звичайно, їх бачиш, однак це бачення радше подібне до внутрішнього ствердження, мовляв, ага, це вони, а не до зовнішнього зорового висновку: яка їх постать, вираз обличчя, у що вони вдягнені. Ймовірно, це явище поширюється не лише на близьких, а й на знайомих, яких часто зустрічаєш, бож досі у ставленні колеґ до мене я не вичув жодного натяку, який давав би підставу бити на сполох, мовляв, вони збагнули, що зі мною насправді діється. Звичайно, на це ризиковано покладатися, сьогодні не помічають, а завтра візьмуть та й помітять, над цим варто б докладніше замислитися і знайти якийсь протизахід, бо що ж я робитиму,
