Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
— Хотів, щоб була вигода обом. Тобі й мені.
— Від чого?
— Якийсь ти… Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим серцем. Мусив би мені довіритися.
— Я зовсім тебе не знаю, — тихо і вперто сказав Ждан.
Не знали, про що говорити далі. Не сподобалися брати один одному, не таким сподівався знайти Ждана Митрофан, не таку хотів повести балачку молодший брат із старшим. Здавалося, різні матері їх народили або явилися з інших світів. І обоє почували, що треба б погомоніти по—іншому, по — братньому, двоє їх на світі, а світ широкий, безкраїй, і нікому вони в ньому не потрібні. Черствіє серце в самотині, а воно ж таки живе, хоче любові. А розум застерігає: не такий це чоловік, щоб його любити, не добра, а лиха можна сподіватися від нього. Хоч і брат.
Ще раз зітхнув Митрофан. Йому хотілося теж мати брата, щоб ним опікуватися (тільки не вельми), щоб всі бачили його опікування і його любов. Одначе зараз у серці не було жодної іскри того почуття. Намагався запалити її силоміць — не міг.
Ждан нахмурився, подивився кудись у далечінь, за Сейм, і сказав:
— Я не такий дурень, як ти думаєш. Знаю, ми — маленькі люди… Нас мовби й легко звіяти зі світу. Одначе…
— Лови вітер… Вітер — легіт. Не вельми сильний, але й не слабкий.
— Твою казку я вже чув, — рішуче відрубав братові Ждан. — Кажу, розумію все. А от жити твоєю наукою важко. Ох як важко.
III
Увечері Митрофана приймав у маленькій горниці осавул Черняченко. Він саме повернувся з вечерні й був святобливий, не схожий на того осавула, якого звикли бачити в гетьманській канцелярії.
Гук увійшов маленькими кроками (його непокоїли подзвоном власні чоботи), поштиво вклонився, сказав не сідаючи:
— Я приходив удень…
— «Усякому клопоту свій час і всякому ділу своя пора», — відказав словами зі Святого письма Черняченко. — Сідай. — Мерзлякувато зіщулився, кутаючи плечі в лисяче хутро. — «До світа почуєш, Господи, мій голос, до світа стану перед тобою і дожидатиму… Веди мене, Господи, правдою твоєю задля ворогів моїх, рівняй переді мною дорогу твою».
Чи то він молився, чи показував Гукові свою вченість, як показували вони всі святобливість гетьманові, колишньому поповичу, котрий і нині вельми кохався в псалмах.
— Уповаю вашмосці, — обережно почав Гук, — я згадав: кошовий наказав робити нові думбаси і стерни лічбою сорок.
— «Видав я все, що робиться під сонцем. Що ж? Усе марнота й томління духа».
— А всі свої реляції я склав у канцелярії в усному слові. Не хочу, щоб лишалася моя рука.
— «У мудрого очі в голові, а дурний ходить потемки…»
Митрофан у подиві повів головою, і його очі одмінилися: одне пропускало світло, друге затримувало. Черняченко помітив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, відвернувся. Він таки не впізнавав Черняченка — безстрашного гетьманського посіпаку, вдатного до шаблі, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво — отак переродився чоловік. Блазнює чи справді носить дві душі в одній шкурі? Ще й живуть ці душі ладком, одна на будень, інша на свято.
— А от брата мого Ждана на Січ не присилайте…
— Чому? — запитав Черняченко й закрив Євангеліє. І враз мовби одмінився.
— Молодий він ще. — Микульнув очима, таки не хотілося йому виповідати правду про брата, бо в такий спосіб мовби кидав тінь на самого себе. — Дівок дуже любить, а ви самі знаєте: де дівки, там таємниці немає.
— То таки правда, — погодився Черняченко. — Знайдемо тобі іншого підпомічника. — Й посміхнувся широко та приязно.
IV
Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповідає, чи нічого не приховує? Неначе нічого. Відданий йому од вух до п’ят. Не вельми розумний, зате вірний. Розумні, вони здебільшого самі по собі. А цей… А ці… І приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив’яжуть таку сіть… Варто лишень повести в чий — небудь бік бровою — зітруть на порошок. І їм він не довіряє до кінця. Не довіряє нікому. Такий триб його душі. Якось підслухав: хвороба його душі. Мовляв, почуття підозріливості, недовіри підкорили гетьмана геть усього, накладаються на всі його діяння і вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довіряти не можна нікому. Треба тільки робити вигляд, що довіряєш, довіряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумніватись у комусь, вловити на найменшій неправді щодо себе (тільки щодо себе!) — й кінець довірі і тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочині гетьманського гостинця.
Щось йому сьогодні не подобалось в голосі Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Січі свого власного вивідника? Треба перевірити.
— Спасибі, — сказав уголос, — тобі, Максиме, за вірну службу. Пильнуй і далі. — Й обняв осавула за гострі плечі.
Розділ п’ятнадцятий
I
Спека. Ще більше тижня до Петра і Павла, а хліба вже дозріли й просяться під серп. Вони починаються одразу за селом і великими та малими латками жовтіють по горі аж до могили Біла Грудь. За могилою — мирська толока, на ній донедавна паслися табуни та отари не тільки з Татусів, а й з Гаків, Кобок, далеких і близьких хуторів. Чумаки також перепасали там свої волики. Толока велика, на п’ятнадцять верст уподовж понад річкою Мрячкою. Одначе з цієї весни за попас доводиться платити — толоку посів гетьманів брат Григорій. Село також належить Григорію Дорофійовичу Дорошенку; хоч татусівці й далі вважають себе людьми вольними, одначе змушені платити і за випас, і за перевози, й оддавати третій сніп з власного поля та четверту копицю з луки. Велетенські, неначе стодоли, стоги обсілися на леваді з обох боків річки. А далі за левадою — ліс, яворовий і осокоровий, веселий ліс — яворове і осокорове листя мерехтить біло, одсвічує проти сонця, й здається, що вся далечінь заткана срібними струнами. Гарна левада, гарне село, надто отакої пори. Спека — жнивна, веселить серце. Над полями в голубих маревних струменях дзвенять жайворонки.
На подвір’ї сільського багатія Маландія Куцого на високій призьбі під мальованими віконницями змагається з дрімотою Омелько, хлопчик літ шести, — він стереже курей, щоб не йшли в городи. Надто багато йому клопоту з квочками, їх аж три, дві рябі і одна чорна, вони, як і всі квочки світу, вреднючі й
