Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б’ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо, є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хтозна, що там роїться — теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою… Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — іншого лева. Й зовсім він не безстрашний…

А з іншого боку — гетьман і справді до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомітно досягнув найвищого уряду й урядує помірно та розважливо. Гетьман в усьому має міру, вона — його найбільша мудрість.

Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофанові думки, й через те він починав яріти злістю.

— Усміхайся і кажи, — вже майже без надії повчав молодшого брата, — що гетьман розумний. Скрізь і всім. Тільки тоді доскочиш чогось.

— Чого?

— Статку. Влади.

— І яка то влада весь вік почувати на шиї мотуз?

— Зате і в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.

— Добра мені насолода. І так завжди жити?

— Скільки й віку.

— Тоді для чого живемо?

— Щоб хліб жувати.

— А якби розкрити очі людям?

— Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. І їм голови рубали.

— Краще жити із заплющеними очима?

— Нащо ж… Живи, як усі. Треба бути, як усі. Тих, що мислять, не люблять. І правильно роблять. Ті, що мислять, до чогось домислюються.

Ждан витягнув довгу шию та так і закляк.

— А як те, що в Біблії? У Святому письмі?

Ці слова спантеличили Митрофана. Він довго мовчав, а тоді мовив тихо:

— І того, хто Святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навіть Ісуса розіп’яли.

— Але ж його правда свята.

Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.

— Його — свята. А твоя — богохульна. Бог сам любить лад і владу.

— Того в писанні немає.

— Чого ж, є: хай упокориться менший більшому, молодший — старшому.

Ждан похнюпив голову.

— А я думав… хоч на Січі… — нараз мовив він.

— Що думав? Там воля без штанів бігає?.. Скуштував би киюганів…

— А ти куштував? — непримирливо подивився братові в очі Ждан.

— Я — ні. Проте хочу сказати, що й січовий хліб… він теж з остюком. Й не вічний він.

— На Січі отаман славетний. Кобзарі про нього пісні складають. І для всіх нас він… ну, яко стяг побідний.

Митрофан мовчав.

Ждан підвів голову і твердим, відкритим поглядом подивився просто в очі Митрофанові.

— Тоді скажи, куди твоя дорога? — запитав гаряче.

— Не розумію, — знизав плечима Митрофан, хоч зрозумів усе, й здивувався, і трохи образився.

— Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва кості?

Митрофан помовчав.

— Кості, вони… їх багато валяється в Дикому Полі. І нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрі мають, поважають усі. Так?

— Не завжди.

— Завжди і скрізь, — сказав переконано, — ось ти намалював у думці картини… Насправді ж усе там не так. Там смерть, і нужа, і голод. Та холод. І не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.

— Мо’, поміняємося? — швидко сказав Ждан.

— Ну, свічкогасом я не хочу, — вдавано засміявся Митрофан.

— Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобі сюди кортить? Тут воля ходить на припоні, як коза на вигоні…

— Зате не голодна, — буркнув Митрофан.

— Звісно, панська — ні. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителеві й сказав, щоб привезли йому з — за моря отаких маслаків цілу бочку. Стридіями, каже, називаються ці черепашки заморські. Устриці по — тамтешньому. Куштував у Москві в німецькій слободі, але був п’яний і не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, і під аглицьку горілку…

— Бач, запам’ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумі й підказати якомусь генеральному старшині…

— Я запам’ятав, бо це ж які гроші коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробі!

— Кому що на роду написано. Одному — карасі з болота, іншому — стридії з — за моря. А красно п’ють і гуляють за гетьманським столом?

— Не красно, а чорно. Гетьман п’є мало, але любить, щоб інші пили. Впивалися. Їх потім… челядники виносять, і жарти гетьман любить.

— Які?

— Підкладуть кому — небудь під сідницю кавуна квашеного або перцю в солодке вино насиплють. Регочуть. Якось загадав мені, щоб я осавулові Скорику вуса підпалив.

— І ти?.. — Ждан наперед відгадав відповідь.

— Не підпалив.

— А що, тобі шкода чужого вуса?

— Осавул — хороший чоловік.

— Ех, Ждане, Ждане, — несподівано скрушно зітхнув Митрофан і підвівся. — Присмутив ти мені серце. А я сподівався… Приїдеш до мене в гості на Січ. Вісточку привезеш звідси мені. Од мене — сюди.

— Яку звістку? Од кого? — насторожився Ждан.

— Та це я так, до слова. Печально мені, що ходиш ти по життю пустопаш, що не осягнув, де трави справжні, шовковії, а де суха мітлиця і ковила. Ковила — вона красива, але ж наїдку з неї ніякого. То гарно — толочити траву. Але за потолочене, за потраву вимагають крутої відплати. Хіба забув, як ревли в холодній хаті і кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам ти, Ждане, сам у світі. Запам’ятай це. Ніхто не почує ні крику твого, ні квиління, хоч упади посеред дороги, обійдуть і не глянуть. Бачу, ти мудрий, а мудрість — це нещастя. Стань дурнішим — і легше житимеш у світі, і вище підіймешся, й лихо обійде тебе.

— Спасибі за науку. Ти для того й приїздив? — посміхнувся криво.

— Я приїхав, бо хочу… хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобі зичу.

Ждан спалахнув, його обличчя залила барва, одначе подивився на Митрофана невідпорним поглядом:

— Ти зовсім… ти ніскілечки не думав про добро мені. Та й не знаєш ти мене. Ти іншого хотів. То кажи вже…