Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
— А киш, ряба.
Квочка здивовано зупиняється, Омелько підхоплюється на ноги. Лаврін стоїть біля рубленої комірки, підставивши обличчя і розхристані груди під сонячне проміння. Відчуває, як гаряче проміння входить йому просто в кров, нагріває її, жене по жилах. Почуває в усьому тілі млявість, але та млявість хороша, радісна — млявість одужання. Більше трьох тижнів провалявся він у гарячці й оце вдруге вийшов на подвір’я. Хвороба запопала його зненацька, звалила отуто, в корчмі, що на краю села Татусі, кілька днів пролежав у непам’яті в комірчині для хліба, куди його винесли, аби не займав місця в хаті, не одлякував заїжджих, а прийшовши до тями, ще довго трусився в лихоманці, не мав сили поворухнути ні рукою, ні ногою.
Корчма належала двом господиням: Улиті Тоцькій та її неодруженій сестрі Христі, котра віддала Тоцьким батьківський статок і проживала з ними. Семена Тоцького, чоловіка Улити, три роки тому забив грім — віз із поля снопи, сидів зверху, й блискавиця влучила прямісінько в нього. Воднораз вона влучила і в усе господарство Тоцьких — відтоді воно почало занепадати. Сестри були й ощадливі, і працьовиті, але господарство їм не велося. До корчми, та ще в такому місці, та ще в такий час, треба чоловічих рук. А, може, саме через те, що Семен Тоцький не жмикрутував, давав у борг, йому й велося. Улита ж і Христя так і пантрували за кожним постояльцем, так і висіли над ним чорними галками. Вони й самі схожі на галок: в чорних запасках і чорних керсетках, в чорних, понапускуваних на самі очі хустках, з яких виглядають тільки кінчики гострих носів. Цілісінький день снують з кутка в куток, муляють людям очі, перебивають добру бесіду, відбивають в людей охоту посидіти в шинку. Семен Тоцький мав також сінокіс та кілька десятин поля, й туди особливо потрібно чоловічих рук. А руки, які мали б тримати чепіги та косу, були як патички. Захарко Тоцький, Семенів син, хлопець чотирнадцяти літ, з одинадцяти слабував на груди, свічечка його життя не горіла, а чаділа. Он він і зараз стоїть у кожусі біля тину, тримається за груди, час від часу увесь здригається від кашлю. Йому важко стояти, але він боїться йти до хати: хлопцеві здається, що він там помре, та й вабить, тривожить його своїм гомоном життя. Поки Лаврін лежав, прикутий до підлоги, Захарко часто навідував його, сідав на високому, наче перелаз, порозі й мовчки вдивлявся в загострене, спітніле, обрамлене чорним волоссям, вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою жаскою цікавістю, — либонь, сподівався, що Лаврін помре. Мабуть, його бадьорила думка, що на світі є люди, які стоять до могили ближче, ніж він, а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власної, так чи ні, але відтоді, як Лаврін почав одужувати, Захарко жодного разу не навідався, не обізвався до нього. Зиркав з — під лоба, і в тому погляді зеленкувато — водянистих очей Лаврін вловлював неприязнь. А Лаврін почував, що і в його серці жевріє надто маленький вогник співчуття Захаркові, — десь — то він розсипав той великий жар, розхлюпав той великий вогонь, який змагав його на Січі, коли дивився на старців і калік. Стільки смертей пролетіло за короткий час крізь його серце, стільки молодих, дужих козаків склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.
Либонь, у темряві цієї тісної, просмерділо мишоїдом комірки, темряві двох жіночих і однієї хлопчачої душ Лаврін і сам міг заскніти й згаснути, якби не зблискував йому золотистий промінець — сонячний зайчик. Тим промінцем була усмішка Хотини, Улитиної дочки. Це Хотина відпоювала його узваром з кислиць, це вона тричі кропила його свяченою водою, це вона годувала риб’ячою юшкою та путрею. Він соромився її, і був їй безмежно вдячний, і несамохіть постійно чекав на неї. А вона то продзвенить сміхом у корчмі, то пролетить піснею в городах і знову майне рудими косами в комірчині та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий настій із трав, але на її обличчі та суворість довго затриматись не може. Личко в неї кругле, губи повні, носик трохи кирпатий, ще й припорошений ластовинням, — не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею, і складає собі ціну, може, навіть трохи більшу, ніж мають насправді рівненькі брівки і припухлі губки. А може, то давно вироблена осторога — адже через корчму перепливає безліч усякого люду, й з усіма вона привітна, ласкава, але щойно проїжджий козак чи купчик перейде жартами межу, як одразу ж буде одпроваджений назад — брівки сходяться в темно — руду хмарку, а зеленаво — карі очі стають темно — карими.
Лаврін, звичайно, навіть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв собі обізватися до неї жартом, а не одважувався подивитися в її очі — соромився свого хворого виду, своєї кволості й немічності, та й видавалася вона йому дівчиною незвичайною. Тільки коли думав про неї, тепліло в грудях і ставало затишно на серці. Він і зараз подумав про неї й усміхнувся.
Гарно Лаврінові ловити губами сонячні промені, гарно слухати перепела, що підпадьомкає за хатою в підрешітку, гарно дивитися на рудого кота, який пантрує на горобців, а на Лавріна позирає насмішкуватими, застережливими очима, — мовляв, не заважай, не втручайся не в свою справу. Тільки на Захарка Лаврінові дивитися важко: в голові невідступно роїться думка, що хлопець вже недовго житиме на цьому світі. Так вважають усі, хто бачить Захарка. Кажуть, що це йому за гріх — ріс кабешним, свавільним хлопцем, не мав ні втриму, ні спину. Десь закиркав півень і закрутився посеред двору з переламаними ногами, вибігла з хати господиня, а в городі тільки коноплі ходять хвилею, й не з лиха здогаду, за ким вони гойдаються. Обтрушені яблука, покрадені кавуни, розполохані коні — все то Захаркова робота. Нічого він не боявся, ніякі погрози не могли вгамувати його. Хвороба враз притишила Захарка, він став понурим, і боязким, і колючим, як потолочений бур’ян.
Лаврін оглядається по двору.
