Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

спокій (спершу сам поятрив, написавши, що Сірко тримає у себе самозванця — разінця і хоче йти на ті ж міста, котрі руйнував злодій і боговідступник Стенька), зачинив у ґратованому льосі двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю і багатьох інших значкових товаришів, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сіркових зятів та жінку й одписати на казну їхні маєтності. На те цар веління не дав, але, Самойловичу доповіли його оплачені вуха й очі в Москві, всіма іншими клопотами цар Олексій був задоволений. Полишений у Січі наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любісінько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залізній, кованій гетьманськими ковалями клітці. Псяюха ж Сірко має вигоду зі своїх походів: Магомета не досяг, Симеона втратив. Голоштаньком був, голоштаньком і зостався. Й скликає до себе знову всіх голоштаньків. По гетьманських полках і зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в’їжно, зате воля гуляє з шаблею й ніхто ні перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, і нікому буде поле орати та махати ціпом. Січовики звинувачують його в розорі правобічного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, сліпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справді лежав би досі з порожніми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, зварювати. Ні, він не пустить у душу тієї їді. Не діждуть січові гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд і військо осудять його. Та й небезпечно ставати із Запорожжям у відверто ворожі стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усіх боків лігвисько, розставити капкани. Й душити, душити… А було, було… Колись і сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурні сліпці з бандурами. Тьху на вас, сліпі очима і розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Ті сліпці й нині виспівують про волю. Про ті дні, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Україні, стинала панські голови, підпалювала фільварки. Про Хмельницького співають. І ще довго співатимуть. Хміль вступив у голови і ось вже двадцять літ макітрить їх. Хмелевим ім’ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж і того досить. Дух Хмельницького витає над правим і над лівим дніпровими берегами, іноді варто комусь назвати це ім’я — і вже задзвеніли шаблі, заблискотіли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович і собі набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитії марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти — забудуть послух, випустять з рук чепіги, потягнуться до шаблі.

Не потягнуться. Не допустить!

У серці набрякала похмура злоба, гетьман відчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвіється благодать, котра зійшла на душу в соборній церкві у Чернігові. Хотів довезти її до Батурина. Самойлович любив урочисті церковні відправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радості та солодких мрій. Він ріс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам’яті вечори перед сповіддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвівав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповідь немов на Голгофу. Виходив звідти оновлений, сльози обливали душу, хотілося зробити щось хороше, принести комусь радість. Благодать, яка зійшла на душу нині, була інша. Тієї, колишньої, досягти не вдавалося. Раніше, кілька років тому, він міг замружитись і прикликати її. Тільки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент — хто стояв позаду, коли виходив із церкви, коли подавав старцям, де зустрів сусідську дівчину Василину і що вона сказала. Тоді відчував не тільки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звідти, з тих днів, і клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмірковував, дивився на себе колишнього й теперішнього збоку. Він не величався собою нинішнім. Не раз помічав власну буркітливість — на радах, за столом, навіть у церкві на сповіді, обіцяв собі бути стриманішим, як те й годиться гетьману, а минав час — забувався знову. Помічав і дріб’язкову суєтність, намагання повчати всіх довкола себе. В молодості тіло живе мовби само по собі, власними втіхами, воно прагне руху, боротьби, на старість нічого того не лишається. На старість нагору вилазить пихате й бундючне «я»: «Я сказав», «Я вирішив», «Я знаю». Ті слова як осіннє листя — без віри, без певності. Це було як наслання. Він гнуздав те «я» щосили. Не міг не поцінувати й власної обережності, уміння обрати певнішу стежку. Змалечку замірився на високе. І от — досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нікого в усьому краї. Й хто справді може дорівнятися до нього розумом, умінням виважити події, вичекати? Завжди і всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Він це осягнув давно. І прийшов. «Я бачу їх усіх наскрізь. Я тримаю їх у кулаці. Бо я мудріший».

Гетьман усміхнувся. Пробіг пальцями по невеликих густих вусах, струсив з них жовте блискуче насіння. Він всміхався власним споминам, думкам. Але вузьке, ніби стесане назад чоло, од якого швидко, по — осінньому одступало волосся, лишалося набриженим, і очі дивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, і маленькі, відстовбурчені вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник приніс маленьке дубове фарбоване барильце, одіткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, відчув себе бадьоріше. Одначе похмурого настрою змити до кінця не зміг. Запорозькі гаки таки ввійшли під ребра.

II

Вони сиділи на березі Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човні, проконопаченому, але ще не просмоленому. Під ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далі, аж до води, білів пісок; у цьому місці Сейм розливався на два потоки, посередині вже намив острівець, торував собі шлях по той бік острівця, а по цей бік течія ліниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсім, тут буде стариця. «Так завжди, — думав Митрофан Гук, — щось занепаде, а щось народжується, одні струмені гаснуть, інші набирають сили, і дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо можна помчати далі, а можна й залишитися на