Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

— Служу я в нього, — виправдовується, і мені чомусь приємне таке його виправдання. Значить, совісний чоловік. — І знаю я дуже мало. До мене він приязний…

— Чи до всіх такий, як до тебе?

— Не відаю, — чогось шаріється Ждан. — Тобто, не до всіх. А можна бути приязним усім?

Цим запитанням спантеличив мене.

— Та й не в приязні справа. Є тут у нас два осавули. Один свариться, кричить на тих, хто прийшов шукати правди, вибанітує так, що й рубчика сухого не лишиться. А потім допоможе. А другий слухає уважно, ще й головою похитує, руки пухкенькі тримає на животі, і ходять до нього до третіх віників, а він усе слухає та головою похитує, обіцяє. Бо й не можна бути добрим суспіль до всіх.

— «Будь для слуг своїх таким, яким хочеш, щоб був для тебе владика. Не покладай на пахарів роботи над їх сили, не гнівай їх, щоб голосіння їх і зітхання не дійшли до Господа. Нехай вони мають справедливий поділ в роботі й данині. Лучче набути мало користі з правдою, як багато з неправдою. Дивись, як тяжко добувають вони для себе свої потреби: ті виправляються в далеку дорогу суходолом і морем, добувають собі достатки довгою розлукою з домом, інші двигають ярмо щоденного терпіння, в тяжких пахарських роботах збирають земні плоди й поціновують найменше зернятко».

— Це з писанія? — запитує Ждан.

— Ні, це з учителя мого Єпіфанія.

— І ти можеш запам’ятати стільки?

Я усміхаюся:

— Для цього кебети не треба багато. Її треба, щоб таке написати.

— І ти покинув його й пішов? — дивується Ждан.

— Покинув, бо хочу більшої правди. Земної. Промовляють усі красно, повчають мудро. Щоправда, не скажу поганого про свого вчителя: сам він також живе правдою. Але правда його книжна. Нею можуть жити одиниці. А люд наш увесь?..

— Отой ратай?

— Так. Для чого живуть вони?..

— То Божа справа.

— І Божа, й наша. Народ б’ється — б’ється…

— І лишається в нужді і в темноті.

— А всі інші народи? Наш гірший чи кращий? Тоді чого йому судилася така доля? Чому не може зітхнути на повні груди?

— Усілякий він, — понуро кидає Ждан і одразу підводить голову. — Але є серед них кращі. Є лицарі справжні, вони там. — І махнув рукою.

— Не вимахуй руками, бо на нас оглядаються. Де — там?

— За порогами. У мене там брат рідний писарем служить. У самого кошового Сірка.

— Хто такий Сірко?

— Не знаєш?

— Знаю. Розкажи більше.

— Лицар на всю Україну. Нею однією болить його серце, їй одній служить. Був би паном великим, якби захотів.

— Чого ж не йдеш туди? — запитую.

Ждан червоніє.

— Бо я… збираюся одружуватись. Є в мене на мислі дівчина.

Я мовчу, думаю.

— Отож — то й воно… Дівчина, жона, діти… Без них і воля не воля. А може, я й помиляюся. Покажеш мені свою дівчину?

— Покажу. Післязавтра. В суботу. Вона така… — зчеплює пальці й закочує очі під лоба.

Одначе побачити Жданову наречену мені не довелося. Коли я вернувся в хату до Тирлика, Педько сказав, що до мене приходили. Я вельми здивувався й запитав, хто.

— Він сказав, що привіз поклін від Дем’яна Дем’яновича й навідається завтра.

Подивування, тривога пронизали моє серце двома горючими стрілами. Проте великого страху я не відчував. Навпаки, утвердився в тому, що піддаватися не можна. Інакше залишуся в тенетах до смерті, втрачу свободу, себе самого.

Одначе навіщо я їм? Невже їм не вистачає таємних опричників, яких мають? Мабуть, не вистачає. Їх завжди намагаються навербувати якомога більше. Особливо дорогі опричники з чужих. Відають, що маю хорошу пам’ять, грамотний, отже зможу багато запам’ятати. А може, водночас доросту до значної посади, тоді моя іудина служба матиме ціну подвійну. Щодо служби помиляються також. Як помиляються щодо мене взагалі. Отож гаятися не можна. В путь! Шкода тільки, що я сам, один, нема на кого обіпертися. В світі одному й легше, і важче. Подвійно легше з другом вірним і щирим, подвійно важче з лукавим і боягузливим.

Я прочитав у думці молитву й попросив Господа, щоб врятував мене од лютих неронів і їхніх сікофантів. Молитва моя, вірю, до Бога дійшла. Але я знаю, що мушу й сам не сидіти склавши руки, інакше Божа поміч може й не знайти мене: Бог не любить людей некмітливих і лінивих. Я склав свої сакви, які вже значно схудли, й смерком вийшов з міста полтавською дорогою.

Розділ чотирнадцятий

I

Маленькі слюдяні віконця в золочених рамах були відчинені, шовкові фіраночки відтулені, жовтий вітер з жовтого поля залітав просто до карети, солодко студив гетьманові ледь прибиті сивиною вуса. Ситі коні бігли прудко (гетьман любив, щоб коні були гладкі), карета — добра, нова, з позолотою і різьбою, на залізному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернігова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в білій свиті і сивій шапці форейторові повернути з дороги в лісок. Свічкар Ждан Гук повигрібав під дубом з трави жолуді і дрібне паліччя, інший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п’ять підвід) покраяв велику диню. Гетьман дуже любив дині. Дубівка пахла медом і дозрілим літом. Самойлович узяв одну скибку й сказав писареві, аби той читав листа. Старий, хитрий і мудрий писар читав тихо, декотрі місця перебігав скоромовкою, розводячи при тому руками — однією з листом, другою — порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправді ж перебубнював місця, недишкретні для гетьмана. І стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивляться, як він їсть, — «заглядають у рота». Він і в маєтку обідає сам, рідко коли допускає навіть когось із старшин.

Самойлович схитував головою. Сьогодні його майже не дратували запорозькі гаки — та й не мусили дратувати, вертався з Чернігова, з прощі, де архієпископ Лазар Баранович відпустив усі гріхи, содіяні й несодіяні, — кидали запорожці навздогін шапкою.

Обачність і розважливість стали гетьманові в пригоді й цього разу. Послухався б царського указу, пішов під Ладижин, поклав би там своє військо — і той же цар затуманів би до нього немилістю. А можна ж було не тільки військо згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожці знекровіли і обшарпалися ще дужче. Царю ж він догодив вельми й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном