Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
— Хо — хо, — видихнув він клубок диму, — в таку погоду ліпше сидіти на печі та їсти калачі.
Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався отаманові, й той відповів гнівно:
— Не всім же на черені животи парити.
— Тоді чого б ото місити багнюку по шляху?
— Треба, то й місимо, — кинув Сірко.
— Здебільшого місять її без діла, — так само задумливо, врозтяг мовив господар. — Або з якого лихого вчинку.
Сірко сердито зирконув на піч, його ліва брова ледь зломилася.
— Ти ото, чоловіче, аніж розмузикувати, ліпше б підлатав стріпки, щоб не капало на голови богам.
— Таж очерету немає, — спокійно відповів чоловік, і той спокій дратував найдужче. Лежить собі отакий котяра на печі, діти світять голодними очима, жінка змиває, либонь, останнє пшінце на куліш, а йому все до холери.
— Вкоси.
— Коса затупилася.
— Нагостри.
— Гострило вкрали, — і щирив зуби.
— Тоді — язиком. Він у тебе дуже гострий, — з серцем кинув Сірко, й Лаврінові, хоч і сам почував роздратування й виглядав у вікно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку — суперечку, вона виникла з нічого, та й таки ж вони з отаманом гості в чужій хаті, і не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тільки вітер, й лило наче з відра. Розкололися небесні ночви, й нікому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривіткій, тісній, вологій хатині. Господиня зварила куліш і насипала дві миски: більшу — своїй сім’ї, меншу — гостям; Сірко розв’язав шкіряного мішка й дістав ковбасу, сало та книші, яких їм накидали на якомусь весіллі, а також гранчасту пляшку з оковитою. Діти світили на ті наїдки голодними очима, витягували шиї. Сірко спершу запросив дітей, покраяв паляницю й розіклав уздовж тесового, без обруса, столу товсті лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тоді відіткнув корок у пляшці й покликав до столу господаря:
— Йди й ти, вона мізки промиє.
— Вони в мене чисті, — мовив чоловік і заворушився. Тоді до нього скочив найстаршенький, літ дванадцяти, хлопчик і допоміг батькові зсунутися з печі. Виявилося, у нього немає лівої руки та правої ноги. Вражені, козаки поклали ложки. Розгледіли також, що чоловік тільки здалеку був схожий на кота, насправді ж йому щоки позападали і довга шия була худа, по ній перекочувалася темна грудка борлака. Він спокійно вмостився на лаві і взяв чарку.
— За дощ, що загнав до мене гостей.
Запорожці випили мовчки, і Сірко, який не любив ходити околясом, запитав:
— Де це тебе?
Господар кутуляв ковбасу, його очі, промиті горілкою, засвітилися.
— Дорошенко потяв ляхів, а ляхи — мене. І ще зі сто таких, як я.
— В бою вони тебе захопили?
— Та де там, у обозі. Ще й туди мене кгвалтом погнали.
— Коли б не ховалися по обозах… — мовив Сірко, і Лаврінові чи не вперше в житті стало незручно за отамана.
Невесела була та вечеря й лихим спання у вологій одежі, на розперезаному кулі соломи. Обсушитися було ніде, заміни не мали, і господарі не мали нічого, аби дати їм для переміни. П’яний господар співав уві сні й гомонів щось, і Лаврін не міг заснути майже до ранку. Десь у запіллі шкреблася миша, й цвіркуни немудро музичили під піччю, одначе так голосно, що здавалося, цвіркає щось у голові, й кльокали зі стелі в ночви краплі. Козаки не чекали сніданку, посідлали коні й поїхали.
Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмі на постій, Сірко не знайшов у кишені капшука з грішми. Лаврін гаразд знав того капшука: на ньому вишиті два півні, що б’ються. Отаман ляпав себе по холошах штанів, роззувся, повивертав усі кишені — капшук пропав, і довелося йому віддати за ночівлю шитий сріблом пояс.