Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Тобто ти не жалкуєш про лист. Ти жалкуєш про те, які він може принести наслідки для нас?
– Теж ні. Я ніколи не служив королю або гетьману, я завжди служив Україні. Зможу служити їй, навіть попавши в немилість до Хмельницького. Мене турбує інше…
– Що ж саме?
– Я боюсь, щоб гнів гетьмана не торкнувся тебе і нашого сина.
– Ти вважаєш таке можливим?
– Я вважаю можливим все, на що не можу вплинути за допомогою власної шаблі. Вибач, що розповів тобі все, я не повинен був засмучувати тебе передчасними побоюваннями, можливо, навіть безпідставними.
Ганна з усмішкою встала, підійшла до Богуна і, сівши йому на коліна, міцно поцілувала.
– Ти все вірно чиниш, Богуне. Ти добре зробив, відправивши лист. Навіть якщо він нашкодить нам особисто, він допоможе гетьману зрозуміти, що ми волаємо про допомогу. Ти вибрав саме такий тон, який допоможе Хмельницькому полишити байдуже спостерігання за вимиранням вінницького гарнізону. І ти вірно зробив, розповівши мені все, не хочу, аби нас роз'єднували таємниці, навіть такі. Саме за це я і люблю тебе, відважний Богуне…
IV
Чутка про наближення п'яти полків, висланих Хмельницьким на допомогу Вінниці, прийшла до міста яскравого сонячного ранку, які бувають на самому початку весни. Під ногами ще хрускотіла крига, але вже великими вологими плямами виглядала з-під неї почорніла бруківка вулиць. Варта на мурах все ще мерзла ранком від морозного вітру, але вдень сонце, котре піднімалося вже досить високо, втомившись повзати над обрієм, нагрівало повітря настільки, що городяни навіть скидали набридлі кожухи і бігали в одних каптанах або свитках.
Новину приніс той самий невтомний Микола Охріменко, котрого Богун лише тиждень тому відіслав до Чигирина. Як йому вдалося впоратися так швидко, залишалося невідомим, а на всі запитання на цю тему, у тому числі й Богунові, він відбувався лише жартами, використовуючи нагоду похизуватися у втомленому тритижневою облогою місті в якості замалим не рятівника.
– У чорта на хвості їхав, – підкручував він вуса і збивав шапку на потилицю.
– Та тьху на тебе, – хрестилися старші козаки, – хоча такий шибеник і чорта б осідлав, з нього буде!
– Шибеник не шибеник, – брався під боки Охріменко, – а коли полковник наказав, я знайду, як виконати, не те що ви – досі Калиновському під хвіст солі не всипали.
– Ґалаґан і є ґалаґан, – махали на Миколу рукою, але, навіть кепкуючи з козака, йому виявляли повагу. За якихось кілька ранішніх годин десятого березня Миколу Охріменка взнала вся Вінниця. Від козака до останнього підмайстра якого-небудь шевця з вінницького передмістя. Богун, розуміючи, що зайві допитування про деталі викличуть ще більше задирання Миколиного носа, запросивши його в полкову канцелярію, запитав:
– Коли будуть підкріплення?
– Назавтра очікуй, вашмость.
– Точно?
– Та як би я міг пана полковника дурити?! – майже образився Охріменко.
– Добре, повірю. Ти, звичайно, дурити б не захотів, знаєш, що не подарую.
– Та хіба я через страх? – тепер уже по-справжньому надувся Микола. – Хіба менше, ніж інші, за справу вболіваю? – він дістав з-за пазухи і подав Богуну дещо зім'ятий сувій паперу. – Лист вам від полковника прилуцького, Івана Хорошого. Багато пан полковник там не писали, боялися, щоб мене ляхи дорогою не перехопили. На словах просили передати, що назавтра будуть. Прохали, аби ми готові були підтримати їхній наступ великою вилазкою.
Іван швидко пробіг очима листа, у якому прилуцький полковник в загальних фразах вітав його, турбувався про здоров'я і писав, що скоро його, Богуна, хворобу візьмуться лікувати найкращі лікарі.
– Скільки полків іде? – поглянув Іван на насупленого Охріменка.
– П'ять.
– Які саме?
– Та от же Прилуцький, з полковником Хорошим, – неохоче кивнув головою на лист у руках у Богуна козак. – Ще Миргородський з полковником Гладким, Лубенський з полковником Тимошенком, Полтавський з полковником Пушкарем і Чигиринський…
– Чигиринський? Навіть Чигиринський полк?
Богун примружився. Те, що до Вінниці йшов Чигиринський полк, мовило про особливу увагу Хмельницького до долі обложеного міста. Невже чигиринців веде сам Хмельницький?
– Хто очолює Чигиринський полк? – подивився в очі козаку Іван. – Сам гетьман?
– Чому гетьман? – знизав плечима Охріменко. – Крисенко, полковник чигиринський.
– Крисенко, кажеш? А йди-но сюди, – Іван зробив крок у напрямку Миколи.
Охріменко, пам'ятаючи болючі полковницькі потиличники, отримувані не раз у хвилини, коли він дозволяв собі, згадуючи проведені на хуторі минулі роки, вияв панібратства, швидко відступив, маючи між собою і полковником стіл.
– Та що я зробив?! – здійняв він обидві руки. – їй-бо, святу правду кажу!
– Та йди ж розцілую тебе, – широко посміхнувся Богун. – За ту послугу, котру Вінниця від тебе отримала. За те, що життям ризикував, а нас врятував.
Охріменко, зашарівшись, неначе дівчина, дозволив полковнику вхопити себе в обійми і розцілувати в обидві щоки.
– Та я що… Ваш лист. Не знаю вже, що ви там писали, але…
– Що але?
– Довго гетьман мене не приймали, усе зайнятий дуже був. А коли все ж таки листа прочитав, у покої свої прикликав, поряд із собою всадовив. Про справи наші розпитував. А тоді й каже: «Чим можу, Миколо, тим допоможу».
– Так і сказав?
– Ну… Не пам'ятаю, може Миколою й не називав.
– Та я не про те! Так і сказав: допоможу чим можу?
– Авжеж, так і мовив. Ще, каже, отримаєш у канцелярії сотню талерів битих срібних, за труди твої важкі. І таки справді дав. Всі сто! От я назад з полковником Хорошим їхав… Тобто в почті в нього. Ну а як наближатися стали, я й запропонував вперед них виїхати, просити мостивого пана вилазку готувати. Я ж тут тепер кожну стежину знаю.
– Добре, Миколо, підготуємо, – голос Богуна і не приховував радісних після останніх новин ноток. – Тільки от здається мені, що дарма ти поспішав.
– Це чому?
– А тому, що Калиновський уже й сам на ладан дише. Себто військо його, – Іван радісно засміявся. – Думаю, першим, що він зробить після того, як взнає про наближення п'яти козацьких полків, це швидко збере бебехи і дремене звідси так швидко, як тільки спроможні його гетьманські коні! Іди, Миколо. Від мене отримаєш ще тридцять талерів!
Охріменко, помітивши поблажливий настрій полковника, хотів було відколупнути щось у своєму стилі, але схаменувся, подякував і вийшов. Уже в дверях його зупинив голос Богуна:
– Зачекай ще хвилину, – кинув він козаку. Піддавшись раптовому пориву, Богун вирішив випитати все про настрій гетьмана після прочитання свого сміливого листа, його можливі слова з цього приводу. Але, помисливши мить, Іван відмовився від свого задуму. Якщо він і викликав невдоволення Хмельницького, Микола Охріменко – зовсім не та людина,
