Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

Богун лише розвів руками. Знаючи добре Омелька, зрозумів, що подальші розмови на цю тему закрито, і їхнє продовження викличе лише роздратування Деривуха.

– Тоді не будемо баритися, – Богун тривожно подивився в бік муру, котрий уже стогнав від влучань польської армати, і швидко покрокував туди, одразу ж змішавшись з натовпом козаків, котрі бігли до бастіонів займати свої місця.

На цей раз Калиновський вирішив домогтися свого за будь-яку ціну – ворожі каре охопили місто щільним кільцем і готувалися кинутися в бій всі одразу, очікуючи лише на закінчення артилерійської підготовки. Богун, стоячи на верхній галереї південно-західного муру проміж високих, у зріст людини, кам'яних зубців, бачив, розглядаючи вкриті імлою від сотень багать у польському таборі околиці, не менше п'ятнадцяти тисяч готового до бою війська. Піхотинці і спішені драгуни, вишикувавшись у колони по п'ятдесят-сімдесят чоловік, тримали в руках довгі штурмові драбини. Від одного підрозділу до іншого, схожі з такої відстані на різнобарвних метеликів, мчали пишно одягнені, закуті в блискучу броню і прикрашені гронами страусового пір'я шляхтичі та їхні герольди з гербовими хоругвами в руках. Гуркотіли, вкриваючись час від часу хмарками білого диму, десятки малих і великих гармат, били, продовжуючи засівати нутрощі міста велетенськими ядрами, циклопічні мортири. Іван на мить відірвався від труби і обернувся, пересвідчившись, що його почет уже зібрався поряд зі своїм полковником – окрім Нечипоренка і полкових обозного та судді, стояли дванадцятеро джур, наявність яких була вкрай необхідною для успішної координації під час бою.

– Петре, – звернувся Богун до обозного Коржівського, котрий, як то було заведено в козацькому війську, виконував ще обов'язки командира артилерії, – накажи, нехай твої гармаші поки не починають стрілянину, бережи порох. Почнете веремію, лише коли наблизяться на півтори сотні сажнів.

– Слухаю, пане полковнику, – махнув головою Коржівський і одразу ж віддав необхідні розпорядження одному із джур. Той бігцем подався геть з галереї.

– Усі пересування в межах фортеці обмежити, залозі на бастіонах бути готовою до відбиття піхотних атак.

Ще двоє джур побігли передати наказ, котрий, крім того, продублювали прапорцями й сурмою. Усе робилося швидко й чітко – за два тижні напруженої облоги, коли місто витримувало штурми мало не щодня, а деколи й по дві-три серйозні атаки, козаки привчилися працювати, як чітко налагоджений механізм, спокійно, навіть буденно. По всьому периметру міських укріплень, який разом з передовими редутами й бастіонами, а також мурами і насипаними нашвидкуруч валами нараховував, не враховуючи стін монастиря, не менше милі довжини, стояли сотні й сотні готових до бою, з похмурими обличчями, які не віщували нападникам нічого доброго, козаків.

За кілька хвилин розпочалося. Поляки, як і кілька десятків разів досі, кинулися до мурів ще до того, як припинила обстріл їхня армата. Бігцем просувалися озброєні довгими штурмовими драбинами колони, жовніри мимоволі пригинали голови, інстинктивно намагаючись уберегтися від шквалу картечі, який виплюнула на них фортечна армата. Одночасно з атакою Вінниці розпочався штурм монастиря – туди, закидавши раніше рови і нерівності ґрунту хмизом, сміттям і навіть людським трупом, поляки котили вози, навантажені облитими смолою дровами, волокли шмигівниці й встановлені на лафети з великими колесами польові гармати. За кілька хвилин, оточивши монастирські стіни возами, підпалили їх, хмарами диму засліплюючи козаків Височана, і почали масований обстріл.

Іван кілька хвилин спостерігав, як натовпи мушкетерів, караколюючи, обстрілювали буквально кожну бійницю, найдрібнішу шпарину, де міг причаїтися хтось із захисників монастиря, доки ті, засліплені хмарами їдкого диму, стріляли в'яло і навмання. Але вже скоро штурмові колони наблизилися й до міста, і полковник повинен був звернути свою увагу на доручену йому дільницю оборони молодої козацької держави – незважаючи на обстріл, поляки впритул наблизилися до стін і почали штурм. Метушливо встановлюючи драбини, вони кидалися ними вгору, і скоро бастіони й мури Вінниці стали схожими на мурашник.

– Доповідати про стан речей на кожній з ділянок щохвилини! – не відриваючи очей від далекозорої труби, мовив Іван. – Гарматний обстріл припинити.

Не пройшло й кількох хвилин, як посипалися доклади:

– Західний мур і Комендантська вежа прохають допомоги!

– Важкі бої на передовому редуті!

– Пожежа в місті, Різницьку вежу атаковано великими силами!

– Нехай тримаються, допомоги доки не дам! – відрізав Богун. – Сьогодні не страшніше, аніж минулого разу, не маю причин передчасно витрачати резерв.

– Ляхи на галереях південного муру! – тривожно крикнув, наближаючись засапаний джура.

– Чому пустили?! – гнівно напустився на джуру Богун. – Через п'ять хвилин чекаю доповідь про те, що південний мур чистий від ворога, інакше нехай Дзюба сам там лягає, не помилую!

Джура миттєво зник. Велика куля з ворожої мортири, пролетівши по майже вертикальній траєкторії, вдарила зовсім поряд, за яких-небудь двадцять сажнів від Богуна. Одним махом було зруйновано велику ділянку муру і вбито вісьмох козаків. Хмара пилу накрила полковницький почет, примушуючи людей розривати груди натужним кашлем.

– Тут небезпечно, вашмость, йшли би ви у вежу, – долетів до Івана голос Нечипоренка.

– А йшов би ти до біса, Михаиле, – лише відмахнувся Богун. – Ну що там, чорт забирай, у Дзюби?

У вухах заклало від гуркоту кількох розривних гранат, котрі вибухнули зовсім поруч. До Богуна біг черговий посланець:

– На Береговому редуті біда, пане полковнику! Сотника Михалка вбито, третину залоги гарматним вогнем змело, ляхи вже повертають гармати редуту в бік міста!

– А нехай йому! – гнівно вилаявся Богун. – Півсотні резерву на Береговий редут! Вибити клятих, викоренити до чортів псячих!

– Напад на південний мур відбито! – докладав особисто сотник Дзюба, очевидно, налякавшись переданих джурою слів Богуна. Очі його винувато блищали, на голові під шапкою видніли ся закривавлені бинти.

– Добре, пане Дзюбо, – кивнув головою Іван. – А от самому до мене йти не було потреби. Іди на позицію і слідкуй, щоб вони не повернулися. Добре слідкуй, абись більше таких розпачливих доповідей від тебе я не чув. Може, тоді вважатиму, що минулий мені лише наснився.

Сотник, не наважившись сказати більше ані слова, кинувся галереєю до сходів. Десь із боку Берегового редуту почувся тріск мушкетних пострілів. Там, очевидно, вступили в бій послані Богуном резерви.

Ще добрих сорок хвилин протистояння проміж нападниками і захисниками міста балансувало на межі, не надаючи переваги жодній зі сторін. Польські та угорські піхотинці, драгуни, голландські мушкетери і німецькі ландскнехти, наплювавши на смерть, яка чигала на них на укріпленнях у вигляді списів, шабель, куль, окропу і киплячої смоли, каміння й порохових гранат, йшли на приступ. Дерлися по драбинах, падали й конали під мурами, схрещували шаблі, опинившись серед захисників на галереях, щоб знову-таки впасти вниз і конати. Безумство смерті охопило