Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
За декілька хвилин гості нарешті розсілися з гучним шепотом, гуркотом лав і стільців і ніяковим покашлюванням, як то буває на початку будь-якого застілля. Іван підняв над головою свій високий срібний келих:
– Дякую, що прийшли, мої любі друзі, – з посмішкою проголосив він. – За вас усіх! Тих, котрі подолали довгі милі скутих холодом полів і лісів, пагорбів і долин. За тих, хто, пам'ятаючи святий обов'язок козацький, прийшов, аби надати допомогу побратимам своїм, тим, котрі у скруті великій зійшлися у двобої з ворогом спільним, підставили груди свої не лише за місто своє, село чи хутір, а всю Батьківщину нашу, від Случі до Дону, від Чернігова до Запорогів.
– Добре! – гукає Пушкар. – Добре мовиш, побратиме мій любий. А від себе доповню – якщо й ішли ми рятувати стомлених довгою битвою братів наших, то зустріли лише безсилих у люті ляхів і сильних духом і звитягою козаків калмицьких. Воістину, той, хто після облоги дає такий бенкет, як наш гостинний господар, має силу вистояти у борні втричі важчій, аніж у тій, яку мужньо виграв.
І покотився весело та гучно славний козацький бенкет. Усе наростаючи, усе щиріше розкриваючи суворі, звиклі проводити кожен день, немов останній, характери. З проголошенням заздравних тостів, з музиками, з цілими відрами міцних напоїв, котрі, немов у бездонних печерах, пропадали в луджених козацьких горлянках, з піснями і голосними розмовами. Лише сам полковник Богун чомусь невеселий. Лише він один не їсть, не п'є, лише він один ледь пригублює свого келиха.
– Чому ж сумуєш, батьку? – помітив стан свого пана вірний осавула Нечипоренко. – Не пристало нам сьогодні плекати тугу-печаль!
– Знаю, Михаиле, не дивися на мене, пий та гуляй, ти заслужив це.
– Ай справді, гостинний господар наш нічого не п'є! – почув ті слова полковник прилуцький Хороший Іван. – І не личить таке козакові славному і старшині мудрому, яким є, без сумніву, наш Богун. Чи, може, туга яка серце гризе?
– Усе добре, товаришу мій дорогий, – посміхнувся тому Богун.
– Може, не радий нам пан кальницький? – з посмішкою приєднався лубенський полковник Пушкар.
– Радий вам. Так радий, як рідному братові був би не радий, коли б мав його.
– То, може, настала пора проголосити ще один тост? – примружився, витираючи масні губи серветкою, наказний гетьман Крисенко.
– Що ж, можна й тост, – вказав Іван челядинцеві на свій кубок, а після того, як той наповнив його і відійшов за спини старшин, підняв його. – Вип'ємо ж, друзі мої, і за тих, котрі мужньо витримали ці три тижні важкої облоги, коли п'ятнадцятитисячне вороже військо десятки разів обламало свої хижі зуби об наші мури. За козаків-оборонців міста і монастиря, за тебе, Семене, – звернувся особисто до Височана, котрий, усе ще не оговтавшись після рани, отриманої під час останнього штурму, сидів блідий, але веселий і як завжди малослівний. – За міщанство і цехових людей, котрі нічого не шкодували для гарнізону, пліч-о-пліч з козаками приймали ворожі удари, за селян, котрі, подекуди, не знаючи ратної справи, йшли на вилазку, сміливо зустрічаючи закутого в броню, вишколеного і озброєного ворога. За них!
– Добре сказав! – грюкнув кулаком до столу вже дещо підпилий полковник Гладкий. – Ой добре!
І лише наказний гетьман Крисенко ще сильніше примружив очі і кинув на Богуна швидкий погляд з-під густої брови.
А в кутку, де розташувалися музики, весело та завзято заграла скрипка, голосніше озвався бубон, сповнюючи гамір бенкету срібним дзвоном дзвіночків, затягла свої цвітасті переливи сопілка. Зірвалися в молодецький гопак найбільш нетерплячі:
– Гей, славно воювали, славно й погуляємо!
– Давай гопака, музики! Та гучніше, гучніше!
– Годі сидіти, ноги самі в танок просяться!
І раптом грюкнуло зовсім поруч. Це Омелько Деривухо, відкинувши одним порухом стілець, швидким кроком вийшов зі світлиці. Лише один Богун устиг помітити, як побілів тому рубець на обличчі, як то завжди траплялося, коли Омелько відчував несамовиту лють.
– Що з ним? – кинув хтось з прибулих, помітивши, що з козаком діється щось неладне.
– Не його то бенкет. Йому б поминки справляти більш пристало, – тихим голосом промовив Нечипоренко. Та навряд чи почув його хтось у загальному гуркоті бенкету.
– Ох, пізно ви, браття, ох, пізно… – шепоче осавул.
Гуде, гуде бенкет у полковника кальницького. Усе міцніше стискує Ганна, котра сидить поруч з Богуном, руку свого чоловіка, тонко відчуваючи те, що діється на душі в того. Усе похмуріше поглядає Іван на залиту світлом залу, на почервонілі від горілки і веселощів обличчя.
– То, може б, час згадати про один тост, котрий ще не було проголошено на нашому святі, – знову дивиться на Богуна впритул полковник і наказний гетьман Крисенко. – Тост про ту людину, якій ми завдячуємо всьому, чого домоглися, за ким як за кам'яною стіною, дякуючи мудрості його і військовому таланту?
– Чому ж, можна і такий тост проголосити, – зі зловісним вогнем у очах цідить крізь зуби Богун. – Та чому мостивий пан згадує лише одну людину? Хіба в нашому війську одна людина славна мудрістю і військовим талантом?
Іван рвучко схопився на рівні, підхопивши в руку кубок старого вина.
– Тож вип'ємо, панове, за тих, кого ми втратили цієї весни! Утратили в той час, коли в Чигирині були впевнені в тому, що ляхи припинили війну з нами і не порушать підписаних угод. Навіть після того, як півтора десятка тисяч ворожого війська порушили кордон Брацлавщини і напали на кордони держави, за яку проливаємо кров стільки років. За Данила Нечая, котрий не порушив даного гетьману слова боронити Україну до останнього подиху і за весь Брацлавський полк, що поліг в Красному до останнього козака. За брацлавського полкового писаря, покійного ченця Гавриїла, котрий у своєму упокоренні Господу здійснив справжній подвиг, залишаючись з тілом свого полковника, виконуючи свій обов'язок і сприйнявши за це мученицьку смерть. Про нього не знали в Чигирині? А про маленького хлопчика на ім'я Петрусь, котрого жовнір Калиновського проштрикнув пікою, коли той намагався захищати свою матір? Тому що її більше нікому було захистити на землі гетьмана. Гетьмана, котрий має нині найбільше в Європі військо. За чотири сотні козаків кальницького полку, котрі знайшли домівки в крижаній землі Вінниччини. За дві сотні вінницьких міщан, котрі розділили
