Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– «Міцного здоров'я його гетьманській ясновельможності бажаючи, довгих років життя і перемог на полі Марсовім, звертається до тебе, батьку козацький, полковник кальницький Богун. Та хочу добавити одразу ж, що якими б щирими не були мої тобі побажання, перемог тих бажаних одними дезидератами[55] не здобудеш. Тому що для їх здобуття потрібно згадати: ми за тобою, батьку наш, пішли не для того, абись ти, здобувши попередні перемоги, відлежувався тепер на печі. Наплювавши, що в тебе під носом ллється кров твоїх підданих. І піддані ті складають покірні голови за тебе, гетьмане, незважаючи на те, що ти, зайнятий своїм особистим життям, не маєш хвилини, необхідної для того, аби помислити про їхнє спасіння. Стоїмо ми тут у Вінниці, пане гетьмане, за тебе і Україну, тому що нерозлучні для нас поняття ці. Гетьман і Україна, Україна і гетьман. Чому ж ти, ласкавий пане, відокремив Вінницю від ласки своєї? Чи, може, не достатньо для тебе втрати Брацлавського полку і загибелі побратима мого любого? Хочеш ще Вінниці і Кальницького полку позбутися? Ми стоятимемо тут на смерть, і так буде, коли не подбаєш про дітей своїх і не даси допомоги!» Написав?
Писар ще кілька хвилин рипів пером по паперу, після чого підняв голову, шморгнув носом і кивнув головою.
– Добав: «Дано у твердині Вінницькій дня четвертого березня року Божого 1651». Все.
Писар дописав, з хвилину подмухав на аркуш, щоб швидше висохло чорнило, після чого дбайливо згорнув лист, перев'язав його мотузкою і заходився розігрівати сургуч над свічкою. Коли темно-коричнева речовина стала рідкою, вправним рухом виклав її на папір і простягнув Богунові. Той, зітхнувши, приклав до сургучу свою невеличку гербову печатку.
– Миколу Охріменкового до мене! – наказав джурі, який застиг біля дверей. Отримавши наказ полковника, козачок миттєво зник.
Охріменко з'явився в полковій канцелярії не більше, аніж через п'ять хвилин.
– Як твої рани, Миколо? – запитав його з порога Богун. Охріменко, як завжди недбало махнув рукою:
– І згадувати забув.
– Тільки правду кажи, мені тут зайва бравада ні до чого.
– Як Бога кохам! – виструнчився Микола.
Богун обійшов стіл, за яким сидів писар, узяв з нього запечатаний сувій паперу і простягнув його козакові зі словами:
– Маєш донести цього листа у Чигирин до гетьмана якомога скоріше. Знаю, куди посилаю, ляхи пильно чатують. Але треба, Миколо. Зробиш?
Охріменко, не повівши бровою, взяв у полковника лист, дбайливо загорнув його в добутий з кишені шматок чистого полотна і стромив за пазуху.
– Як тютюну понюхати! – заявив з усмішкою.
Іван кілька хвилин помислив. Нарешті, прийнявши рішення, повернувся до Охріменка:
– Зараз іди відпочивай. Вирушиш, як стемніє. Я відряджу сотню, аби вчинили шарварок поблизу передового редуту, а ти матимеш кілька хвилин, щоб полишити фортецю. Далі сам знаєш. І пам'ятай – дорогою ні в які чвари не встрявати, прямо до гетьмана. Багато життів від твоєї швидкості залежатиме. Усе!
Раптом Охріменко перемінився. Він покинув напівжартівливий тон, якого ніколи не полишав навіть у розмові зі своїм полковником, і сказав глибоко зворушеним голосом:
– Дякую за довіру, вашмость! Життя покладу, а виконаю! Завжди їх ненавидів, католиків клятих, а після того як узнав, що вони з Петрусем зробили… Малу дитину стратити! Лицарі, матері їх…
– Якщо ти зможеш дійти до Чигирина, вважай, що ти їм відплатив за Петруся, – поклав козаку на плече руку Богун.
Повернувшись, як завжди, пізно ввечері, Іван чомусь відчув себе вкрай розбитим і стомленим без міри. Він особисто прослідкував за вилазкою, котра мала на меті відволікти увагу від одинокої постаті Охріменка, що кинулася у згусаючій темряві до засніженого верболозу на березі Південного Бугу, дочекався повернення Кунянської сотні, котра безпосередньо здійснювала вилазку. Після бадьорого докладу сотника Качури про відсутність убитих і здобуття чималеньких трофеїв, Богун разом з Омельком і Михайлом Нечипоренком вирушив на перевірку сторожової служби. Закінчив обхід постів лише через дві години. Але не лише фізична втома давалася взнаки тепер Богуну. Крім неї, було щось інше, таке, що примушувало руки опускатися, а думки спрямовувати в інше русло, не думаючи про оборону міста, якій ось уже три тижні віддавав увесь свій час, енергію, на яку спрямовував думки і переживання. Невже він втомився відбивати ці безкінечні штурми, невже втратив віру в себе і своїх козаків? Але в глибині душі Іван знав – це не так. Сили і витривалості в нього стане ще не на один штурм, а терплячки вистачить не лише на довгі місяці облоги, а навіть на довгі роки війни, стільки, скільки буде потрібно, навіть у випадку, якщо ця безкінечна війна відбере залишок його життя. Чому ж тоді опускаються руки? Чому є бажання покинути все, забувшись хоча б кількаденним сном? І нарешті Іван зрозумів причини своєї апатії – за останній час він взнав гетьмана Хмельницького значно ближче, аніж тоді, коли був сотенним хорунжим реєстрового війська або сотником армії самого Хмельницького. Тепер він за родом посади, яку обіймав, повинен був частіше бувати в гетьмана, спілкуватися з ним і краще вивчити його нестримний у гніві характер, про який ходили легенди у війську. А після такого пізнання Іван був не настільки нерозумний, аби не зрозуміти: листів, подібних до написаного ним сьогодні, гетьман не вибачить полковнику, котрий отримав з його рук пернач менше року тому. Кривоносу би вибачив, можливо, вибачив і Нечаю, але йому – ніколи.
Ганна одразу ж помітила дивний стан чоловіка, але одразу нічого не сказала. Сама, відпустивши челядь, прийняла з рук Богуна шаблю, допомогла зняти жупан і кільчастий панцир, накрила на стіл. Лише після того, всівшись напроти Богуна, котрий без особливої охоти сьорбав борщ, запитала:
– Я бачу, у тебе якісь неприємності.
– Так, – просто відповів Іван.
– Не хочеш розповісти?
Богун зітхнув, відсунув страву, яка все одно не йшла до горла, і розповів дружині все. Про свої думки щодо бездіяльності гетьмана в час, коли він просто зобов'язаний подбати про зачинених у Вінниці, про свого листа – написаного у хвилини, коли роздратування взяло верх над холодним розумом, про те, що Хмельницький, на його думку, ніколи не вибачить йому такого листа.
– І ти тепер вважаєш, що вчинив невірно? – запитала Ганна, коли Іван замовк.
– Я не знаю, Ганнусю. Я вказав йому на прорахунки, посмів натякнути на його дружину. Таке не прощають навіть полковникам.
– А скажи, Іване, якби у твоїх силах було повернути назад Миколу і того листа, ти вчинив би це?
