Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Наступного дня Педька схопила варта й закинула до цюпи біля брами. Мене покликали яко свідка, й двоє суддів розпитували, що я знаю про Педькове весілля, і я чистосердечно розказав усе. Мені йняли віри й не йняли, бо відпустили, але наказали, щоб нікуди з Батурина не йшов. А я й не збирався нікуди йти. Впродовж трьох тижнів мене викликали ще кілька разів, вже до архієпископської консисторії, не били й не погрожували, а я розказував те саме. Аж тоді дізнався, що Педько — Педько віднедавна, а до того — Версонофій, монах Онуфріївського монастиря, який сану позбувся й саморозстригся. Педько пояснив: розстригся через те, що покохав. Але консисторіальний суд твердив, що він учинив гріх — покохав у сані чернечім.
Педька я навідав двічі, носив йому їсти, він сидів у підземеллі у вузькій камінній цюпі. В сусідній цюпі сидів на ланцюгу ще молодий, зарослий до самих очей чорним волоссям в’язень, двері його в’язничного льоху були розчинені, і я зайшов, бо дуже уважно й осмислено дивився на мене той чоловік. Я погойдав ланцюг і запитав, за віщо він сидить, і він відповів:
— За правду.
— А що, — сказав я, — правда живе тільки на цепу?
— Тільки, — переконано відказав в’язень. — Якщо вона зустрічається з кривдою.
Я хотів запитати, де саме і в яких шатах він бачив кривду, але нагодився наглядач і гримнув на мене, щоб ішов геть, якщо не хочу сам опинитися в залізі. Я пішов до Педька. З ним розмовляв довго. Педько не розкаювався в содіяному й страху не виказував.
— Ігумен мого монастиря лихий і неприступний, та й ієромонах, якому слугував, не кращий, мав би служити Богові, а слугував зловорожцям. Не прожив я, Дорофію, а проплазував, але більше не можу й не хочу. Бог бачив муки мої, бачить і мою щирість. Світ — це любов, і Бог за любов не карає, а те, що я покохав у сані, в тому не моя вина. Чернечого закону я не порушив, бо одружився вже після розстригу.
Я засумнівався в Педьковій любові, може, через те, що вельми негарною є його дружина і говорив Педько про Бога та любов зі злістю в голосі. Може, він похитнувся в вірі? Засумнівався? Але яке мені до того діло.
Ще Педько сказав, що не визнає суду консисторійного, бо не є монахом, а вимагатиме суду світського. (Я подумав: вимагатиме через те, що світський суд не такий строгий, та й судитиме того, хто прийшов до нього, а не втік від нього). Педько говорив твердо, і був цей невеличкий чоловічок непохитний у своїх словах і ділах. Я дивувався силі духу і впертості монаха. Адже за таке може покарати не тільки влада, а й Бог. Я подумав, що Педько відстоює не свою любов, а себе, своє право на вільний вибір, на життя. Я мимоволі пройнявся повагою до нього й подумав, що людина творить себе сама. Миршавий монашок виявився велетнем духу, а його тесть, який колись ходив з шаблею під рукою самого Богуна, — нікчемним патякалом, калатайлом, від колишнього воїна лишилася тільки наповнена славолюбством і пихою шабатурка. Дивні діла твої, Господи, дивні переміни ти твориш у людях.
Педько таки домігся, що його судив суд світський, а коли судді, не маючи подібного вчинку на пам’яті, звернулися до Литовського статусу, рішуче заперечив, сказав, що в нас Литви давно немає і тим законам він не підвладний. Судді трохи розгубилися, а потім присудили Педька до п’ятдесяти київ, але одруження його визнали законним. Бито Педька без усердя, й він вижив, вернувся веселий і навіть хвацький.
Впродовж усього цього часу я жив у Педькового тестя Никодима Тирлика, який намовляв мене одкрити в його хаті канцелярію по переписуванню паперів. Мовляв, чоловік ти грамотний і Педько також знає грамоту, знайдете собі по підпомічникові, а він, Тирлик, прийматиме прохачів і вестиме всі обрахунки. Никодимові Тирлику кортіли не стільки прибутки, а якийсь уряд, бодай маленький, але таки уряд. Є люди, які вважають, що створені тільки урядувати, а не робити роботу. Через те він занехаяв і господарство, й жив заробітками жінки та дочки, які пряли та вишивали. І все розказував про те, як був збирачем податків, яку мав владу та силу, як його боялися й шанували. Боялися — це так, а шанували — не вірю. У народі шанують тих, хто робить добро чи хоч намагається його зробити, а тих, хто владарює, — бояться. Он мене грубо прогнав наглядач тюрми, я його забоявся, але шани до нього не почував і на крихту. Через те мене кортить довідатися, чи шанують гетьмана. На дрібніших державців я вже надивився достатньо. Смисл їхнього життя розгадати неважко: наїстися, напитися, переспати з гарною челядницею й ні гич більше. Мали б показувати приклад благостині меншим, і тоді ті пішли б за ними, а виходить навпаки. Якщо ти живеш не по закону, якщо хочеш пожаковати, де тільки можна, то чим гірший я? Обіцяють іншим Царство Небесне, а самі гребуть під себе.
Гетьман, либонь, не такий. Сам він з сану духовного, знає слова апостольські, то має іти вказаною ними стежкою. Спробую пройти за ним думкою.
Одначе спіткнувся на першому кроці. Довідатися щось про гетьмана непросто, бо про нього люди не говорять або говорять ухильно, так само було в Москві: люди підлі, залякані вихваляють царя на всі заставки, люди чесні воліють мовчати. Шлях до влади — через нетрі, через хитрощі й обман, через обмови та ніж, тому то всі, хто досягнув влади, люди погані. Вони щодня, щогодини обманюють Бога і ближніх своїх, а декотрі й самі себе, якщо можна видобути з того користь. Я не знаю, як бути; адже без влади в світі жити не можна, а вона завжди неправедна. Я вже набачився, начувся. Розпочинається вона завше мовби з надії, а потім на тому виростає трава. Вона виростає на всьому: на дружбі, на любові, на минулому. Це мудрості Сьорби, лихі мудрості, сам я ще не знаю, що
