Синi етюди - Микола Хвильовий

Про це сповiстив Методiй Кирилович.

- Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? - спитав зблiдлий за нiч Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло.- Ну, скажiть менi, для чого?

- А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. I, мабуть, не тiльки з комосередку,- сказав догадлививй Методiй Кирилович,- а навiть декого i з бюро.

- Iз бюро? - в розпуцi промовив мiй герой (вiн був членом, хоч i не активним, свого бюро).- Що ви говорите? Нi, ви просто робите панiку. Ви помиляєтесь, Методiю Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тiльки не розумiю, вiдкiля це все взялося?

- Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера,- вiдповiв Методiй Кирилович, пiдкресливши "свого".- Це, будьте певнi, це його роботка.

- Мого товариша Лайтера? - до того розгубився Iван Iванович, що навiть випустив iз рук окуляри, якi протирав своєю бiлоснiжною хусткою.- Ви серйозно кажете "мого"?

- Так! - як i завжди, спокiйно вiдповiв Методiй Кирилович.- Iменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що це за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досi…

- Ах, боже мiй! Нiчого не розумiю! - скрикнув Iван Iванович тим же таки пiдстреленим голосом.- Буквально нiчого!

Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена Яковича, головного начальника i члена бюро. Про що вони там говорили - менi не вiдомо. Проте, я гадаю, що це й не цiкавить читача. Давати в деталях трагiчну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тiльки, що райком прислав комiсiю, так би мовити, необ'єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i не бузотер, а просто собi активний партiєць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагiчне непорозумiння), Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом ще до чистки судилося "вийти iз партiї", як потiм говорила товаришка Галакта.

Iван Iванович, прийшовши додому пiсля "вийти iз партiї", похилився на свою мухобойку i раптом заплакав дрiбненькими в перший раз мiнорними сльозами.

- Пропав! - скрикнув вiн.- Боже мiй, яке трагiчне непорозумiння! Чому саме менi судилося так страждати за революцiю? Чим я провинився?

Але йому на його останнє запитання нiхто не вiдповiв. Марфа Галактiонiвна ще не прийшла пiсля "вийти iз партiї", а Май i Фiалка десь шпацiрували з мадмуазель Люсi. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нiчого не знала, i тому й тепер виспiвувала якусь свою зовсiм незрозумiлу пiсню, саме ту, що, з одного боку, нiбито веселу, а з другого - начебто дражнить.

Так що мажорну новелу, можна сказати, кiнчено. Звичайно, я й зараз бачу незадоволенi обличчя (мовляв все добре, та от багато публiцистики), але й тепер, на жаль, нiчим не можу допомогти.

Що ж робити, дорогi читачi, коли я хочу, щоб мої твори читали рiшуче всi громадяни нашої республiки, навiть такi дiловi, як от Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна, а дiловi люди, як вiдомо, читають тiльки мажорнi новели з ухилом в публiцистику. Треба, очевидно, йти на компромiс.

…А втiм, Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ятаєте "Гуллiверову подорож"?) справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфта, нагадує йому, Теккерею, загибель грандiозного царства.

Так думав колись не тiльки Iван Iванович, але думаю сьогоднi й я, коли зупиняю свiй зрiдка вольтерiянський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика.

…I потiм чому Салтиков-Щедрiн мiг бути вiце-губернатором, а я не можу? Правда?

Отже, до побачення, золотий мiй читачу! Сподiваюся ще раз зустрiтися з вами. В моїй шухлядi (доводжу до вашого вiдома) єсть цiла галерея iдеологiчно витриманих, монументально-реалiстичних типiв нашої нiжно-прекрасної епохи, а ви (доводжу до свого вiдома), очевидно, маєте охоту познайомитися з ними. Ну, i от!

РЕВIЗОР

I

На кватирi Валентина Бродського, репортера провiнцiальної газети, з раннього рання готувалися до прийому надзвичайного гостя. Власне, "товариш iз центру" мусiв обiдати в редактора, але редактор, Iван Сiрко, нiяк не мiг його прийняти: по-перше, жив Сiрко в надто маленькiй кiмнатi (в нiй навiть двом тiснувато було), а по-друге, його спартанському помешканню замкнутого одиночки нiяк не личило виконувати роль закутка для бенкету хоч би й з "товаришем iз центру".

Репортерова дружина - Леся - як тiльки прокинулась, одразу ж метнулася по сусiдах. Хотiлось прийняти гостя як слiд, хотiлось навiть купити вина, горiлки та консервiв тощо, але, на жаль, не було бiльш-менш пристойного посуду i, головне, не було грошей на вищепоiменованi закупки. Правда, Сiрко з охотою допомiг би Лесi карбованцями зi свого утримання, але Валентин був рiшуче проти того. щоб вона улаштовувала обiд на кошти редактора, i навiть проти того, щоб вона робила позичку в того ж таки Сiрка. Бродський був не тiльки великим хлiбосолом, але й по-своєму шанобливою людиною.

Грошi Леся з великими труднощами дiстала. Та коли прибiгла додому, щоб забрати кошика й коопiвську книжку, Валентин зустрiв її незадоволеним обличчям i категорично заявив:

- Я зараз iду. Не можна ж, Лесiчко, так довго бiгати! Невже ти не розумiєш, що ревiзор давно, мабуть, в редакцiї?

- Почекай, Валю! - сказала Леся.- На кого ж я дiтей покину? Дай же менi хоч до коопу збiгати.

Чотирилiтня Нелiчка заплакала. Зайорзався й двохлiтнiй Мурзик. Дiти одразу ж зрозумiли, що їхня мама знову збирається iти з дому.

- Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дiтей?

Бродський занервувався. I занервувався вiн саме тому, що "це - просто нетактовно ставити його в таке нiякове становище". Вiн добре розумiє, що дружина не хоче покинути дiтей, але хай же i вона збагне, що приїзд ревiзора - дуже небуденна подiя в його газетi i що вiн нiяк не може бути дома в той час, коли "товариш iз центру" сидить у редакцiї. Можна, скажiм, попрохати сусiдку, щоб доглянула за дiтьми… Нарештi, що це за фокуси? Що за буржуазнi замашки? Хiба можна так виховати справжню робiтничо-селянську дiтвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелiчку й Мурзика i таким чином припинити дискусiю. Хай кричать: покричать, покричать i замовкнуть.

Хоч репортер i не переконав свою дружину, але вона вже не сперечалася. Вона поспiшила вiдпустити чоловiка i, залишивши дiтвору пiд доглядом сусiдки, побiгла до коопу.

О десятiй годинi ранку на квартирi Бродських шипiв примус, а о дванадцятiй