Синi етюди - Микола Хвильовий

"Ах ти Валю, Валю! - подумала вона.- Як я буду чогось прекрасного сподiватися вiд тебе, коли ти сам собi навiть нiг не помиєш?"

I пригадала Леся солодкi чоловiковi слова, що вiн їх говорив, коли вони їхали кiлька рокiв тому до цього провiнцiяльного мiстечка, i, пригадавши, ще раз порiвняла їх з дiйснiстю. Хiба Валентин, скажiм, не обiцяв допомогти їй вступити до компартiї? Хiба вiн не запевняв, що вона нiколи не вiдiрветься вiд громадської роботи? Хiба вiн не малював їй їхнє родинне життя як життя "нового побуту"? А вийшло так, що вона замiсть широкої громадської роботи дiстала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замiсть родинного життя, "нового побуту" вона дiстала безконечнi дрiбненькi сварки i, можна сказати, цiлковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки - а служки вона не мала не тiльки тому, що їй бракувало коштiв, а i тому, що Валентин "був рiшуче проти служки" в "його домi" - бо, не маючи служки i маючи двох маленьких дiтей, Леся не може збiгати навiть до кiнематографа.

"Ах ти Валю, Валю!" - знову з болем подумала Леся. Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвiчi безпораднiший i навiть нещаснiший за неї, вона вже бачила, нарештi, що вiн може тiльки стояти їй на перешкодi. Коли в нiй ще живе дух неспокою, то в нiм вiн давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дiтвору, то вiн тепер здiбний тiльки плодити. Належачи до тих молодих людей пiсляреволюцiйного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся органiчно не могла стати нi покiрною мiщанкою, нi людиною, що в нiй любов до чоловiка нiяк i нiчим не корегується. Свою любов до Валентина Леся корегувала, i тому не дивно, що в останнi пiвтора року вона стала вiдчувати цю любов, як мало не нещастя, як, у всякому разi, добровiльне рабство. Прокинулась Нелiчка i заплакала. Леся пiдiйшла до лiжка.

- Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до своїх грудей.

За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi - як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i залишилася в однiй сорочцi. Щоки їй горiли i вона раз у раз прикладувала до них свої долонi, її мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона збирається на першi неповторнi зальоти.

Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях. Прокинувся i Валентин. Побачивши свою дружину, вiн сказав:

- Ти ще, Лесiчко, не спиш?

- Як бачиш, Валю! - сказала Леся i додала: - Голова розболiлась.

- А може, ти…- солодко позiхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин.- Може, ти…

- Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi,- поспiшно пiдхопила Леся.

Але репортер був уже бiля дружини i м'яв її в своїх обiймах.

II

Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих - залишились тiльки маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах бiлизни, розвiшаної на мотузку через увесь двiр. Кричали вранiшнi пiвнi. По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i приємно буркотали.

Напившись чаю, Бродський побiг до редактора, що в нього ночував ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.

На дамбi зустрiли Сiрка i ревiзора. Валентин познайомив Лесю з харкiвцем.

- Топченко! - сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.

Це був високий мужчина з досить-таки сiрим обличчям i некрасивими очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не рисувався Топченко, чоловiк i редактор все-таки зразу здалися Лесi до болю нiкчемними i безпорадними.

Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно положив свою руку на плече Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi, взяв Лесю пiд руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але вiн нiчого не сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора i тiльки, як ранiш, щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.

А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi не щастило, це Леся одразу ж помiтила. Вiн весь час намагався бути розв'язним, дотепним i зовсiм не провiнцiялом, але i його в'юнка чорненька i остаточно не мужня фiгура i його банальнi дотепи i, нарештi, його мало приховане бажання "показати себе" перед ревiзором - все це красномовно пiдкреслювало, що вiн провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн i тепер бiльше мовчав i тепер бiльше дивився собi пiд ноги сiрими задумливими очима. Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з того нi з сього, здригавсь i тим показував, що i вiн вiдчував себе з ревiзором не зовсiм добре.

- Невже вам досi не осточортiв ваш городок? - сказав Топченко, звертаючись до Лесi.

- Ще б пак! - пiдхопив Бродський, розмахуючи руками, i додав, фамiльярно беручи пiд руку ревiзора.- Ке веле ву? нiчого не зробиш! Ви, щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.

Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:

- Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.

- До Лесi? - заметушився Бродський.- Будь ласка! Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!

- Товаришка Леся, мабуть, i не думає мовчати! - кинув ревiзор i знову iронiчно подивився на Бродського.- Це ж ви їй не даєте говорити.

- Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Валентин, вiдчуваючи себе не зовсiм добре, почервонiв. Вiн уже справдi встиг приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.

- Так! - нарештi промовила Леся.- Менi дуже обридла провiнцiя. Ви вгадали.

- Чому ж ви до Харкова не повернетесь? - спитав Топченко. Леся здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн знає, що вона вже жила в Харковi?

- Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? - сказав ревiзор i тут же з'ясував, у чому суть.

Про Лесiне життя уже розповiв йому в б'єргальцi Валентин, i вiд нього ж вiн знає, що