У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Янчук переконаний, що тепер, коли він став калікою на фронті, куди був покликаний без його на те згоди і де йшов на смерть в ім'я деспотії, до нього нікому немає діла, як і до пів-мільйона тих, кого там покладено у снігах. А смертопровідців не лише не покарано, а навпаки нагороджено, як і їх царських попередників, що височать монументами й пам'ятниками на землях, ними поневолених. Де ще так близько сходяться протилежності: гасла про волю народів і їх повне безправ'я в неволі?!. Що довше Петро слухав радіо, то певніше доходив висновку, що всі передачі сфабриковані й підтасовані на догоду божевільній імперності держави, для якої народ був слугою, а не навпаки.

Якось після сніданку і процедур Янчука навідала Лавра.

— Принесла тобі ще трохи суниць, — після привітання поклала на тумбочку згорток із паперу.

— Де ти їх береш?

— З теплиці вони, а хіба що? — втупилася в очі Петрові, розчервоніла, аж ластовиння погустішало ніби.

— Хочеш мені душу просвердлити поглядом? — утішився Янчук її приходом.

— А таки хочу!

— Для чого?

— Цікаво бачити, як ти не при собі буваєш, прочути твої болі, і фізичні, й душевні... Минулого разу я щось про партію бовкнула, то забудь! — присіла на ліжко. — Чи ти не радий мені?

— Чому не радий? Радий дуже, дякую тобі! Але все-таки, хто ти?

— Баба моя — Яга, мати — відьма, батько — Кощій Безсмертний, подруга — Василина Прекрасна, а я між ними — мавка, руда, ряба й окасто-зобаста... Маю недостатність функції вилочкової залози, тож п'ю йод, крадучи його у клініці...

— І допомагає?

— Звичайно, бо безкоштовний!.. А ти, бачу, все роздумуєш, чому це нагорі — влада тьми, а внизу — тьма влади, чому у вістях немає правди, а у «Правді» — вістей. Це небезпечно, а ще тепер, коли професора викликають органи... Не дивись так, бо ще до гріха мене доведеш!

— Професора? Органи?

— Тс-с-с! Тільки між нами!

— Певно! Розкажи, що знаєш! — притишив Петро голос, стривожившись не на жарт.

— Військова таємниця. Та не впадай у відчай! З ним, гадаю, нічого не станеться, а ти тепер і без нього на ноги станеш, якщо, звичайно, не припинятимеш масажів, процедур і вправ, хоча для тебе і сидіння та ходіння на милицях — уже прогрес, адже функції відновлюються...

— Що там у світі робиться?

— Є вже редиска, достигають черешні... Йде підготовка до битви за урожай... Будемо визволяти Бессарабію, Буковину і, напевне, Прибалтику, простягаючи руку помочі тамтешнім трудящим...

— Чула чи фантазуєш?

— Телепатія, брате, і передчуття, індукція з дедукцією... Неясно висловлююсь? Як умію! — сльози блищать у її очах, від чого вони враз ніби більшають. — Даруй, мушу побути одна! — схоплюється раптом, лишаючи Янчука в розгубі.

«Що це з нею? Чого вона? Може, хвора? Може, це так її зобастість проявляється... Уста тремтливі, ніздрі рухливі, дотепність вражаюча... — подумав Петро розгублено, шкодуючи дівчину. — Закохалася в професора? Не в мене ж! А кажуть, усе між людьми давно спізнане... „Розвіюю почуття, кристалізую натуру між викладачами й студентами, на самоті їх акумулюючи й ними збагачуючись“ — згадав жартівливі слова Лаври, мовлені нещодавно. — Чудасія! Але якась драматична й чимось печальна...» — зліз із ліжка, став на милиці і почав уперто ходити по палаті Янчук.

А сталося ось що. Якщо Лавра для немічного Петра була духовною розрадницею і помічницею при його недузі, то він для неї — здорової й повної сил — поволі став невідхильним сполохом душі й особливо тіла. Все почалося непомітно з її банального жалісливого і вселюдського милосердя до тяжко пораненого бійця, майже безнадійного, що довго не приходив до себе. Потім при масажуванні вона відчула якийсь ніби струм від його немічного тіла при тортурах, муках і болях. Пізніше між ними все частіше стали зав'язуватися розмови. Згодом Лавра, крім співчуття, стала проявляти небайдужу цікавість до хлопця, яку ховала за манірністю, хизуваннями і грою в ерудицію, аж поки не піймала себе на досі незнаній прив'язаності до нього через отой струм від його тіла, що при дотиканні передавався їй благодаттю надовго, аж навіть як приходила додому. Та благодать кидала її тіло то в жар, то в холод при збуреннях душі, і Лавра врешті зрозуміла, що хоч і на три роки старша, а закохалася в хлопця «по самі вуха» й ладна сама лягти трупом, тільки б він став здоровим. Про подібне явище серед медиків вона чула від професури, але що воно торкнеться її особисто, ще й так глибоко, вона не могла й допустити і, хоча й глузувала із професійної «контактної» закоханості, все більше підпадала під її запальний вплив.

Три доби не появлялася в Янчуковій палаті Лавра, три дні не робила масажі в Зіна Сергіївна, хоча приходила до Петра, примушуючи його годинами ходити по палаті на одній милиці і навіть на патериці. На четверту добу, на неймовірну його радість, Лавра нарешті з'явилася.

— Добридень! — привіталася вона з порога. — Ось тобі Надсон, як обіцяла. В оригіналі і в перекладі Старицького. Ділися з ним своїм песимізмом, але не забувай, що поступом людство завдячує тільки оптимізмові. А забарилася, бо хворіла нічогонеробством та шукала замовляння... Між іншим, можеш тішитись, я все вигадую нагоду, щоб зайти до тебе, побачитись, словом перекинутись. А ті хвилини мого спалаху... Пробач мені! Всі ми суб'єктивні. Все розумію, але вимірюю значно старшим чиїмось чи своїм егоїстичним мірилом, а треба б твоїм. Різниця розумінь неминуча, а ще коли врахувати, що, як твердять знавці, навіть серед однолітків дівчата завжди старші од хлопців, а я ж на три з гаком роки прожила більше від тебе, то й поміркуй.

— По-перше, надзвичайно вдячний тобі за Надсона, а по-друге, я таки справді не розумію твоєї поведінки і хвороби!.. Журився твоєю відсутністю в моїй палаті, — був щирий Янчук у зізнанні.

— І ти справді не бачиш у мені нічого осудливого? — дивувалася Лавра. — Я ж причинна!

— Не бачу й не осуджую!.. Як твоя ласка, присядь на ліжко та заступи мені сонце у вікні, — аж молільно