У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

рабів-червоноармійців і всіляких «злочинців», а пнеться загарбати світ, загнати його своїми «визволеннями» в одну кошару, у свій союз. Обговорили хлопці й так звані «нордичні раси», що спаялися в анексіях-агресіях і прагненні панувати над світом. Петро з Грицем намагалися навіть відгадати, хто з навколишніх сусідів буде наступною союзною жертвою, і висновковували, що, схоже, прибалтійські держави та Румунія в Бессарабії й Буковині. Детально спинилися товариші й на аналізі домов Кремля, які лише знали, і впевнилися, що всі вони — і в минулому, й тепер — фікції, бо ніколи ним не дотримувалися і при першій-ліпший нагоді порушувалися, а відтак, недопустимі із жодною державою, в тому числі, з гітлерівською. Кінцевим підсумком розмов став вислід, що живуть вони у найкривавішій і найбезправнішій імперії на землі, що єдиний спосіб уберегтися й вижити — це буття з подвійним дном, що фанатичне марксистсько-ленінське вчення — параноя і засіб збереження імперії, яка тримається на творцях «ворогів народу», «шпигунів» і «саботажників», на пильній «державі в державі» свавільних нацьковників, дезінформаторів, терористів, комісарів і катів.

Звернули увагу Петро із Грицем і на часті возвеличення на радіо й у пресі синовбивці й несамовитого ката, розпинальника козаків і засновника Санкт-Петербурга, якого заповзято-амбітно наслідує вождь і учитель тепер. Не обійшли увагою й «Катеринин» Ермітаж та інші музеї Ленінграда, повні награбованого ґвалтом і насилом чи купленого за піт, сльози, кров і життя поневолених «єдино-неділимою» народів, а найбільше козацького роду...

Насамкінець заслужений залізничник Бойко вручив Янчукові плацкартний квиток у літерний поїзд до Черкас, а його син — мабуть, із відома матері — позичив товаришеві аж сотню карбованців із віддачею «коли зможе». Петро — у цивільному одязі й парусинових черевиках, подарованих Грицем, із аптечною штуцерною патерицею і чималим «Сидором» продуктів, із куди меншими болями в поясниці й нозі і навіть у душі, — попрощавшись та сердечно подякувавши гостинним господарям, поїхав додому.

Оксамитно-росисті царини, жовтаво-зеленаві діброви й луки, гори й вузвози відбігали в далечіні та зоряно виблискували на ранковому сонці в очах Янчука, часом перістячись від помережаних латочок квітчастих берізок, цурувань оранжевих соняхів чи вкраплень різнобарвного рясту А у блакитному небі над усім зависав ранній жайвір із дзвінкою піснею, яку пасажир чув лише з пам'яті, як молитву сонцю, теплу і світлу в повені мелосу. Зморено махали крилами, мелькаючи кватирками, сірі присадкуваті вітряки-млини подорожньому в напуття, і він ніби чув їх монотонні поскрипування-скарги серед байдужого мовчазного довкілля.

Ідилія біжучого простору, всі ті видива і сплетива, як завжди в дорозі, перекидають Петра в рідний Чигирин і у не менш дорогі йому Черкаси, чарують його уявною неперевершеністю, поки й не зводять у тихій гавані з Лесею під крепом яворів сестриної убогої, по коліна вгрузлої в землю хатини, що гріла його в жахні морози, стояла заступом від куль на фронті, згладжувала приниження й образи, кликала й манила жити мало не вмерлого його, а тепер чекає, щоб показати йому, як сходить благодатне сонце у дніпрових загравах і розбуджений зойками чайок над Дніпром просипається світ із Черкаських або Чигиринських круч, коли спостерігати із Замкової або Требної гори... Незрівнянні вони й пречудові для Янчука!

— Гу-у-у! Талди-балди!.. Гу-у-у! Талди-балди!.. — лопотять колеса, долаючи віддаль і близячи Петра до усталеного, хоч і вбогого та мученичого життя. — Гу-у-у! Талди-балди!..

На вертелах і каруселях

Секція 9

Зрозумілою була радість Лідуні, коли вона повернулася пополудні з трикотажки спрацьована і втомлена, заставши Янчука у дворі. Плакав і він, не стримавшись, від її втішних ридань. Його тиха гавань видалася йому тіснішою, ніж колись, але все тут виглядало так, мовби він і не розлучався з цим усім майже на рік жахного часу: ліжко було заправлене, книжки на етажерці завішені від порохів, верхній одяг на вішалці завернутий у старе простирадло, і килимок з ряденця, і все тут сяяло чистотою.

— Брате мій! — була на сьомому небі від щастя дівчина, із зойком упавши йому на груди. — Почув Боженько мої молитви — повернув тебе назад живим! — прийняла сидора з рук Петра і повела його в хату. — Сідай на стілець, іще ж шкандибаєш... Роздивишся ще та може й висвариш мене... За порадою Бориса Педя й тети Паші я прийняла за двадцять карбованців на місяць квартирантку у твою більшу кімнату... Тебе не було, стояла порожня, подумала: хай буде й тобі якийсь зарібок. Гроші я складаю, і їх уже чимало.

— Моїх кімнат, сестронько, тут нема, звикай до того. А в тихій гавані я поживу, із твого дозволу... Бачу, що даєш собі раду, що виросла й погарніла!.. Добре зробила, що взяла до себе співмешканку. Як зветься, якого віку, де вона зараз?

— Фатіма, татарка, але по-нашому гарно говорить, бо мати в неї українка. Ось-ось має прийти з інституту, вона там аспірантка, — оповідаючи, Лідуня залила воду в таганок, щоб зігріти для миття брата... — Боже, де ти був і що пережив! — вигукнула, вислухавши скупу сповідь Петра. — То нічого, що ти з патерицею і кульгаєш, в Черкасах, кажуть, десятки вбито на тому фінському фронті! Спіткала якось я Броню Натанівну, то вона мені розповіла, що і її Давидка там убито, питала за тебе, переказувала тобі привіт. Шпаківський та Онищенко також питали і кланялись, — торохтіла. — Феся Антипівна з дітлахами приїжджала, казково гарні обидвоє! Добра вона до тебе!.. Навесні вмер отой лікар Макаревич, то похорони були на все місто, люду йшло до цвинтаря невидано!

— Умер Флоріан Феліксович?! Від чого ж? — аж не вірив Петро.

— Не відаю. Уже старий був... А Борис казав, що його тріпали органи, як і Станіслава Йосиповича Шпаківського, із яким він дружив, — Лідуня поставила братові до ніг ночовки з гарячою водою.

Миючи ноги, поки Ліда готувала підвечірок, Петро згадував гостини у Бойків, клініку й Лавру, фронт і вбитих, що лишилися у фінських снігах... Він був вражений смертю лікаря, що читав колись лекції про внутрішні хвороби й цитував Петрарку латиною. Петро не міг змиритися з тим, що той не полікував себе, лікуючи тисячі...

Сестрина хата помалу приростала до Петрової душі, ставала середовищем особистого й інтимного. Тут, здавалося Петрові, і стіни будуть йому помічними в житті, бо на них мов читалися невидимі гасла: вижити, вистояти, збороти нужду й досягти, в першу чергу, самоосвітою та каторжною працею,