У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Дивина! У тобі, Петре, є якась вольова наказовість, якій я безсила перечити, якийсь магніт, якого бракує іншим і який мене притягує... Зіна Сергіївна призналася мені, що робить тобі масажі в задоволення собі, не відаючи, як то пояснити, а масажує вона хворих уже дванадцять років. Не буду критися від тебе, хоч ховаюся з тим від усіх, я також отримую задоволення, якого не описати! — примовкла Лавра. — Та я прийшла до тебе, бо підганяло мене інше. Професора Данька напевне заарештують, його тримають на допитах цілодобово, і по всьому він приходить у клініку зовсім висотаний. Про нього допитують і Зіну Сергіївну, обвинувачуючи її в інтимних зв'язках із ним, що, звичайно ж, є кричущою брехнею, яка обурює всю клініку, — стишила голос Лавра. — Якщо його не стане, то я пробуду в клініці лише доти, поки ти будеш тут, тобто недовго... Я випросила у професора двадцять уколів кальцію із аскорбінкою та стільки ж глюкози та миш'яку під шкіру. Буду вливати їх тобі щодня, і почнемо вже сьогодні після масажувань, — звелася з ліжка. — Професор велів тобі ходити на одній милиці або на костурі не менше десяти годин щодня і набиратися сил, бо тебе переведуть у госпіталь, а там підсиленого харчування не буде... Піду прийму чергування і скоро повернуся...

«Глибока та її прив'язаність до мене чи поверхова й удавана? — мучився загадкою Янчук, ходячи по палаті. — Яка б не була, а для мене благодатна! Одужав, ходжу вже, хай і з муками... Ті уколи мені, як повітря, потрібні, тож мушу цілувати їй руки і ставати перед нею на коліна із вдячності! — був переконаний Петро. — А після клініки, як відкріпиться, де вона буде, цікаво?.. А із професором що буде?»

— Я прийшла, повна сил мордувати тебе, то почнімо! — сказала Лавра, рвійно вернувшись у палату. — Прикро мені від приємності бути з тобою, але й утішно, — взялася до Янчука, гнучи, ламаючи та викручуючи найпаче нещасну його ліву ногу при болях, що туманили йому тямок. — А тепер повертайся, помісимо тобі спину... Мушу відмітити неймовірні покращення твого стану! — говорила засапано. — Чутливість повернеться й відновиться! — обгортала гірку пігулку солодкими словами, відволікаючи хворого від болів. — А чого це очі твої замасніли? Що думаєш, грішнику?.. Не дивись так, бо я наелектризована коло тебе, то ще, чого доброго, схочу в обіймах тебе задушити!..

— Даруй, але ж май міру! Тріщить же хребет! Мені зараз не до масних поглядів!

— Говори мені! Всі ви, чоловіки, одним миром мазані!.. — чогось не домовила Лавра. — Тепер ставай на милиці, вішайся тілом, вище, вище! Отак і тримайся. Тримайся, кажу! Тепер завішування на милицях і турніках буде твоїм основним лікуванням. Не кажу вже про ходіння... Ну, досить, перепочинемо, — допомогла вона Петрові, геть мокрому, аж піт заливав йому очі, прилягти на ліжко. — Трохи розім'ялися... Як випочинеш, підемо у витяжну ванну, вона для тебе також благодатна... — і вже там. — Роздягайся та спускайся... Пожди-пожди, нині повісимо двокілограмові важки, оці...

— Змилуйся, я й кілограмові ледве терплю!

— Не маємо часу, друже мій, розтягувати лікування... Спускайся, я притримаю, щоб вага повільно нарощувалася... Отак! Терпи-терпи, із усіх сил терпи! — морщилася Лавра ще більше від Петра. — Тепер полегшає, — додала гарячої води. — Бачиш, і по два кілограми вже можеш витерплювати! Молодець ти у мене, рідкісний! Невдовзі і по три будемо вішати, — сіла врешті на стілець, лишивши Янчука висіти в гарячій воді з важками. — Попрошу підстригти тобі чуба, бо вже чималий виріс та поголити бороду, бо старить тебе і рум'янець ховає.

— Який ще рум'янець?!

— Завтра принесу люстерко, щоб ти його побачив, а зараз будемо вибиратися з купелі... Іди в палату. Коли спочинеш, я продовжу тебе товкти, як тісто в діжі!

— Ти жартуєш чи справді будеш мене далі мучити?

— Буду, звичайно, бо мало в нас часу, а мусиш ходити ще на моїх очах, хіба з патерицею тільки... Одягайся! Маєш гарну комплекцію! Рубець на животі — то марниця, його не видно стороннім, а з часом він заросте безслідно...

В палаті масаж повторився і був таким нестерпним, що Петро мало тямок не втрачав, скрикуючи, а Лавра аж засапалася... Врешті вона пішла за приладдям для вливання і за уколом. Слухаючи тихі мелодії з навушників, Янчук поволі приходив до себе, відпочиваючи від катувань і подумки звинувачуючи практикантку мало не в садизмі, але після вливань і уколу мало руки їй не цілував.

— Дякую тобі — серцем, тілом і душею!

— Що ти, любий! — вирвала руку Лавра. — Це я дякую долі, що звела мене з тобою! Цього словами не передати! — загорілося муратиння на її обличчі, вона рвійно звелася зі стільця, на якому сиділа, і захопивши приладдя, спішно пішла до дверей. — Скоро вернуся! — сказала від порога з очима, повними сліз.

Її поведінка і дивувала Янчука, і печалила, бо не бажав віддячувати їй прикрощами за добро, проте й не знав певно, як себе з нею вести та як полегшити її стан неврівноваженості, що відбивався й на ньому. Петро завжди чекав Лавру небайдуже, а вона приходила до нього часто, не лише для практики, а й поговорити, засиджуючись вечорами, найпаче у вихідні. Їх стосунки стали, як між рідними, хоч причини того лишалися Янчукові неясними.

Утіха від одержаних листів Ліди і Гриця та арешт професора Данька на якийсь час заступили думки про Лавру. Вона також змінилася, — як і інші жінки в клініці, вдягла чорну косинку на знак трауру, доки новий головлікар категорично не заборонив їм отієї демонстрації. Лаврі не вдалося закінчити намічених вливань Янчукові, бо вони були відмінені, але вона зуміла вже при новому головлікареві зробити ще три таємно від нього.

Якогось дня комісія з військових медиків виписала Янчука з клініки разом з іншими, як уже транспортабельних, та перевела їх у госпіталь. Петро був лише з патерицею, бо новий головлікар не дозволив йому взяти з собою милиці. В машині супроводжувала виписаних таки Лавра, тож вони з Янчуком обмінялися адресами. Вона дала материну, а він — сестрину, бо обоє не знали, де будуть в подальшому. Правда, Лавра сподівалася перевестися до Харківської лікарні, звідки до матері їй було рукою подати.

Тільки в