У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— То які саме проблеми світового значення вирішуємо? — жартує, ввійшовши зненацька у палату, Віра Климівна. — Самі рани в тебе над венами, — обмацує порешечену шкіру — Проблему тіл бренних чи душ вічних і нетлінних? — питає, вганяючи тупу голку шприца у гніздо ран, прикушуючи при тому нижню губу — Слава Богу, попала! А чому, гадаєш? Завдяки вірі, — висмикує голку, притискає місце уколу спиртовим тампоном і згинає руку хворого, обдаючи його духмяністю парфумів. — А обмороженості твої, поминай, як звали, навіть рубців літ через надцять не видно буде. Не організм, а клад у тебе! — змазує рубці на ногах. — Сьогодні професор багато «фінляндців» має виписати із клініки в гарнізонний госпіталь, але ти ще лишишся, — додає й виходить з палати.

Чекаючи професора, Петро обдумував, про що має запитати в нього, в душі тішачись, що лишається в клініці, і сподіваючись, що одерев'яніння лівої ноги, нечутливість шкіри на ній та обмеженість її рухливості минуть і нога відновиться, як запевняла його Зіна Сергіївна на масажах.

— Ти ж «експериментальний» у Василя Прокоповича, то й увага його до тебе особлива, доказом є й ця палата, яка у нас лише для обраних професором, — пояснила вона, нагодившись сказати, що масаж нині робитиме після обходу. — Василь Прокопович чи й не десяту книгу пише про хірургію хребта і спинного мозку. Там і мої зауваги будуть, адже масаж він уважає основним лікуванням після того, як нервові волокна належно зшиті, а диски вкладені... Шкода, правда, що у тебе диски ще й пощерблені, а так би за півроку повернувся в армію навіть здоровішим, ніж прийшов був до неї... А хто така Леся? — запитала раптом.

— А хіба що? — замість відповіді поцікавився Янчук.

— Ти в гарячці перед операцією говорив щось до неї і вірші читав, то професор і обізвав тебе поетом, — Зіна Сергіївна пішла до виходу. — За п'ять хвилин початок обходу, то покажи всім, що всяке каліцтво — марниця, як хворий прагне його перемогти!

— Янчук Петро Карпович, посттравматичний перитоніт, спондилолістез поперекового відділу хребта після ураження уламками, парез лівої кінцівки і раневе виснаження, — переступивши поріг палати разом зі свитою лікарів і сестер, говорив професор Данько до колеги з ромбом і символом медика у петлиці. — Добрий день! — привітав бадьоро недужого, глянувши на температурну криву. — То як самопочуття? Віра, надія й любов?

— Завдяки Вам і персоналові житиму, але в боргу і перед вами, і перед сотнями тисяч полеглих у снігах, — в озлобленні до медика з ромбом відповів Петро.

— Сподівайся, живучи, бо хто не поціновує життя, той його не вартий! Запевни нас, що всі перешкоди здолаєш упертістю й наполегливістю, — згладжував Василь Прокопович озлоблення Янчука. — Рядовий червоноармієць, нетранспортабельний поки-що, перспективний в епікризі, але з дисковими вадами, не для армії, звичайно, — підсумував він.

— В нас він комвідділку?.. Звичайно, після всього, про що мова! — згодився медик із ромбом.

— Вже не скаржишся на Зіну Сергіївну? — глузливо спитав Данько.

— Хіба я коли скаржився?

— Ну, то одужуй! — професор споважнів і повів свиту на вихід.

«Дивно, що я вже став комвідділку... І зовсім не дивно, що мій анамнез їх не цікавить, найпаче військовика, — плелося в Петровій голові. — Нетранспортабельний — це добре!» — їхати в госпіталь йому страх як не хотілося.

По обіді палату Янчука навідала якась руда дівчина, відрекомендувавшись студенткою-практиканткою і «майже лікаркою» Лаврою Клець із Богодухова. Коли вона ступила на поріг, Петро мав братися за конспекти й самонавчання, бо трохи стихли болі після масажу. Він не радів від її появи, але й не гнівався, бо самотина таки гнітила його думками про подальше нерадісне становище.

— Я буду вести дублікат історії твоєї хвороби, — сповістила дівчина. — Ти в мене другий. Мушу обстежити тебе, то дозволь послухати твої серце й легені, провести перкусію і пальпацію органів та проаналізувати рефлекси, — взялася вона ретельно й старанно до діла, як досі ніхто тут, викликавши у хворого шану й поблажливість до себе замість початкової зневаги і вже по першому контакті вселивши в нього трохи оптимізму.

Студентка запевнила Петра, що разом із Вірою Климівною та Зіною Сергіївною буде виконувати всі призначені йому процедури і проводитиме біля нього багато часу. Янчука лише ніяковило вперше почуте її ім'я, бо ототожнювалося у свідомості зі святою київською Лаврою.

— То ти, Лаврочко, справді віриш у моє видужання? Запевняєш, що ходитиму без милиць? — врешті спитав Петро після тривалої розмови.

— Не те слово, Петре! Переконана! Але коли будеш вірити, тим самим позитивно вплинувши на моє бажання сприяти тобі, та ще коли відверто доповниш анамнез, то я зможу докласти своїх скромних зусиль у допомозі тобі ходити на своїх, — відповіла дівчина.

— З мого боку все буде! Була б твоя ласка!

— Витязю! Це ж моя практика! Ти — мій підопічний, то й мої зусилля та хотіння будуть! Не лише я тобі потрібна, а й ти мені — як повітря! Говорю тобі це не позаочі. Обов'язково докладу всіх зусиль!.. Набирайся здоров'я! До завтра! — освітивши Янчука сяйвом банькатих очей і білозубою усмішкою, студентка вийшла.

Отак зненацька доля послала Петрові ще одну рятівну душу — манірну, але щиру, і він почав вірити у її пророкування, терпіти муки при масажах і після них. Лавра домоглася у професора призначення йому гарячих ванн із розтяжками й додатковими навантаженнями і вже за тиждень не возила його, а супроводила на милицях, хоч при тому він і гриз собі вуста.

Крім видимих результатів лікування, Янчук помічав і прогрес у навчанні, бо почав заведено жити за власним розкладом, чергуючи самоосвіту за програмою із прослуховуванням радіо з навушників. Правда, часто його власні переконання не узгоджувалися з почутим по радіо. Наприклад, Жовтневу революцію він розцінював, як переворот і путч, що залили Україну кров'ю й перетворили в імперську провінцію, продрозверстку розумів не інакше, як цілеспрямований голодомор рідного народу, агітаторів і чекістів розглядав, як набрідців і погромників на своїй землі, героїчну Радянську Армію, про яку торочило радіо, як про визвольну, Петро вважав агресивною, порівнюючи її із тепер сусіднім Вермахтом та