У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Трохи більше, ніж через тиждень, не отримавши в госпіталі жодного лікування, Петро був перекомісований разом із багатьма іншими «фінляндцями», переведеними з клініки. Він отримав білий військовий квиток, списані білизну, штани, гімнастерку й черевики з обмотками, сухий пайок на добу і проїзний талон на дорогу до Черкас у загальному вагоні. Відбулася перекомісія метушливо і пришвидшено, виглядало так, ніби госпіталь збавлявся калік, як утриманців. Янчукові милиць так і не дали, а коли б не десятка, подарована йому при прощанні Лаврою, він був би викинутий на вулицю жебраком, хоч саме так фактично й виглядав.
Поїзд його мав прийти аж уночі, а вивели його з госпіталю після сніданку. Петро найняв за два карбованці візника і подався у клініку, але не заставши там ні Лаври, яка поїхала до хворої матері, ні Зіни Сергіївни, що була заарештована, завернув до будинку Зіни Горбач, та й вона ще не повернулася з навчання в Харкові. Тож Янчук ще за два карбованці направив візника в музичну школу в надії розшукати там Варю Чмих, але і її не знайшов, і врешті — до університету, щоб спробувати дізнатися щось про Михайла Ароновича Крона, професора-однопалатника. Там він відпустив візника, сів на лавиці і з'їв шматок хліба з оселедцем.
Під університетом Петро просидів довгенько, згадуючи, як вони із Грицем Бойком попали у конференц-зал та як їх випровадили звідти, роздумуючи про свою долю-недолю і подальше життя, врешті вирішивши поїхати спершу в Ліски, щоб погостити там у товариша, підхарчуватися та позичити трохи грошей, дізнатися про навчання в університеті, Лесю та Оленку. На Янчукове щастя, на його лавицю згодом підсіли дві студентки, і він насмілився запитати їх про професора.
— Крона? — притишено перепитала одна з них. — Михайла Ароновича? — зробила вона великі очі.
— Його, а хіба що?
— Він арештований, і тобі краще про нього не згадувати, — відказала друга, уважно оглянувши Петрову уніформу, а найпаче порвані черевики.
Студентки тут же й пішли до корпусу, а Петро, вияснивши своє, взявся виглядати фіакра біля дороги. Порожній тарантас трапився йому швидко, візник запросив до вокзалу півтора карбованці, і Янчук на свій проїзний талон щасливо поїхав у Ліски, де спершу натрапив на Грицевого батька при вокзалі, а потім із Грицем опинився перед очима його матері удома. Спочатку вона оніміла, згадавши, яким він гостив у неї в недалекому минулому, а потім взялася з порога перевдягати його у синів та чоловіків одяг.
— Боже великий! До чого вони тебе, хлопче, довели, душогуби окаянні! — жахалася вона спочатку самого вигляду гостя, а потім, як роздягнувся, — перетнутого по діагоналі та порваного його живота та спотворених ступнів у рубцях після обмороження. — Пізнати тебе не можна! — сплескувала скрушно руками. — Від'їдайся, сину, та вправляйся спортом у нас якомога довше, може й справді відновиш ту нещасну ногу, бо як же тобі калікою жити?! — ледь не плакала, як за рідним, бо досі допускала його за зятя, знаючи про небайдужість Галі до нього.
Коли увечері додому вернувся господар, розглядини гостя повторилися, а за вечерею Янчук почув не лише про те, що сам бачив на війні, а й про те, чого не знав.
— У їдальні на станції оповідав мені один комісований командир-«фінляндець» без ноги по коліно, — мовив притишено господар після кількох келишків горілки, — і про посередницьку поміч шведів своїм невтручанням на шпигунством отої посланниці Молотова Олександри Коллонтай, і про так званий уряд комінтернівця Отто Куусінена та про його дочку Херту, дружню з Коллонтай, і про Перший фінський корпус, сформований із росіян та обрусілих карелів, що в уніформі фінської армії під командуванням того комісованого пробрався на якийсь фінський хутір... Негоже й неблагопристойно ми себе там вели, за його словами... По секрету він розказав мені про стрілянину нашої батареї по своїх же позиціях, щоб потвердити версію про те, що це фіни напали на нас, а не ми на них, — недобре вилаявся і змовк він. — І Коллонтай, і Куусінен допомагали Молотову, Жданову, Тимошенку Василевському, Марецькову обвести фінів навкруг пальця і таки домогтися від них віддачі нам Віїпурі-Виборгу та міста Ханко під військо-морську базу, — продовжив господар. — Фінська війна показала світові, хто ми є насправді, коли на знищення двадцяти п'яти тисяч фінів поклали півмільйона своїх убитими і, треба думати, утричі більше таких, як оце ти, поранених та покалічених...
Уже в ліжку Гриць повідомив товаришеві, що про Лесю нічого не дізнався. Це саме писала й Ліда в листі до брата. Петро знав, що Леся вважала Гриця бабієм і осуджувала його співжиття з Оленкою (а вона ще ж не відала про Зіну Горбач!), тому Грицеві слова про її небажання й говорити з ним Янчук пояснив її неприязню до хлопця. Невідомість завдавала Петрові пекучих душевних мук, які він міг полегшити лише по приїзді в Черкаси.
За три тижні гостин у Бойків, смачно й ситно харчуючись та годинами «спортуючи», Петро неймовірно поправив свій фізичний стан. Окрім того, маючи досить часу, добре підготував програмні університетські матеріали — і заборговані, й поточні, на додачу до тих, що встиг у клініці, й листовно сповістив ректорат, що з ним відбулося, та пообіцяв приїхати восени, щоб ліквідувати відставання. Також Янчук написав великого листа Лаврі на адресу матері в Богодухів зі «звітом» про своє життя після клініки.
Протягом гостювання на підставі спільного бачення актуальних політичних і давніх історичних подій налагодились задушевні стосунки Петра із Грицем — про що лише не переговорили вони між собою, вже як дорослі, роблячи при тому свої усталені висновки!
Аналізуючи факти, друзі не мали сумніву, що все теперішнє старшебратство — лише інтервентне й колоніальне, що тримається воно під чоботом Кремля за рахунок визиску трудящих і невільників-селян, експлуатації
