У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Дні, які залишалися до обіду з пані де Стермар’єю, були для мене не радісними, а тоскними. Зазвичай, чим коротший час, що відокремлює нас-від задуманого, тим довше він повзе, бо ми міряємо його вкороченою мірою або просто тому, що міряємо. Папство он — кажуть — лічить час на віки, а може, навіть зовсім його не лічить, бо його мета — в безконеччі. Моя мета була на відстані трьох днів, а я лічив секунди, уява вже малювала перші милощі, ті милощі, на думку про які ми починаємо казитися, бо з нами немає жінки, яка б довела їх до скутку (саме ці милощі, а не якісь інші). І як правда те, що труднота досягти жаданого, тільки це жадання розпалює (труднота, а не незмога, бо незмога вбиває його), то певність, що чисто плотське жадання справдиться скоро і точно визначеної пори, збуджує не менше, ніж непевність; той, хто вірить, корчиться в чеканні неминучого заласся майже так само, як і зневірений, бо віра робить із чекання одне безперервне заласся, і повтори цих прочувань шаткують час дрібненькими скибочками, як шаткувала б його і туга.
Я рвався посідати пані де Стермар’ю, бо кілька день поспіль моя жага завзято готувала в уяві ці розкоші, саме ці, а до інших (до розкошів з іншою жінкою) я не був готовий, бо розкоші не що інше, як здійснення попередньої жаги, а така жага не завше однакова, вона міняється від безкраїх привередів мрії, від примх спогадів, від фізичного стану, від черговосте нині сущих прагнень, бо ті, що свіжо вконтентовані, спочивають, допоки бодай трохи забудеться розчарування, викликане їхньою загодою; я вже звернув з гостинця загальних бажань і пустився стежкою конкретного прагнення; щоб призначити сходини з кимось іще, мені б довелося дуже довго чимчикувати назад, до гостинця, а вже тоді збочити на іншу стежку; заволодіти пані де Стермар’єю на острові в Булонському лісі, куди я запросив її обідати, — ось про які розкоші я весь час марив. Певна річ, я б не зазнав жодних розкошів, якби пообідав на острові сам-один; але якби я пообідав деінде, навіть із пані де Стермар’єю, то це, мабуть, теж були б уже не ті розкоші. Зрештою нам спершу уявляється, як, у який спосіб ми будемо розкошувати, а вже потім, яка саме жінка надається до такої мети. Тут усім верховодить саме форма, а також місце. Ось чому на нашу свавільну думку почережно спадає така жінка, такий куточок, такий номер, що на них ми іншим разом навряд чи спокусилися б. Жінки — посестри свого оточення, і декотрих із них не уявити поза широким ліжком, де ми любісінько спочиваємо біля них, а інші, будячи в нас хіть інтимніших любощів, вимагають, аби кипіло на вітрі листя, аби струміли-хлюпотали нічні води, вони такі самі легкі й леткі, як і навколишній пейзаж.
Безперечно, задовго перед Роберовим листом, коли я і гадки не мав про пані де Стермар’ю, мені вже ввижалося, ніби острів у Булонському лісі створений для любощів, іноді я ходив туди, аби вволю нажуритися, що не маю з ким зробити з нього для них притулок. Над берегами озера, що ведуть на той острів, де в останні літні дні гуляють парижанки, ті, що ще не від’їхали, над берегами озера, не відаючи, де вона, не відаючи, чи вона ще в Парижі, ти блукаєш із надією таки спіткати її — дівчину, в яку закохався на останньому в цьому році балу і з якою більше не зійдешся на жодному вечорі аж до весни. Відчуваючи, що кохана от-от виїде, якщо вже не виїхала, ти йдеш над берегом розхвильованого озера прегарною алеєю, де вже перший червоний лист квітне, наче остання троянда, дивишся на видноколо, де внаслідок оптичного обману, зворотного тому, що демонструється в панорамі, під чиєю банею воскові фігури на першому плані надають мальованому полотну облудної глибини й бриластости, твої очі, перебігаючи від штучного парку до природних висот Медона й до гори Валер’єн, не знають, де провести межу, і прирізають сільську місцину до витворів рук садівника, натомість рукотворну красу викидають ген поза саду; так рідкісні птахи, зрощені на волі в зоологічному саду, щодня за примхою крилатих своїх мандрів вносять навіть до сусідніх лісів екзотичну ноту. Від останнього літнього свята й аж до зимового вигнання тривожно шастаючи цим романтичним царством непевних побачень і любовної меланхолії, ти здивувався б, побачивши його поза географічним Усесвітом, не більше, ніж коли б, піднявшись у Версалі на ротонду, круг якої у блакитному небі клубляться хмари, як під пензлем Ван дер Мелена і, виламавшись отак із природи, довідався, що там, де вона починається знову, край Великого Каналу, сільця, які тільки мріють у сліпучому, як море, овиді, звуться Флерюс і Німвеґен.
А як поїхав останній екіпаж і в тебе на душі защеміло, бо вона вже не прийде, ти рушаєш на острів обідати; над тремтливими тополями, не зовсім утаємниченими в вечірні секрети, але відповідальними за них, рожева хмарина кладе останній відсвіт життя на втихомирене небо. Дощові краплі нечутно падають на воду, вона, та вода, прадавня, але у своєму божественному маленстві береже властиву їй синь і миттю забуває обриси хмар та квітів. І потому як журавельник, яскравлячись своїми барвами, охляне в марному борюканні з густиною смерку, туман криє дрім-острів; ти сновигаєш у вологій пітьмі над водою, а на воді, тобі на подив, тихесенько пливе лебідь — так, буває, дивно бачити в нічній постелі у нібито вже заснулого праведним сном дитятка широко розплющені на мить очка та усмішку. Тоді ти ще дужче затужиш за коханкою, бо відчуєш себе самотнім як палець і закинутим на край світу.
Але з якою радістю я повіз би пані де Стермар’ю на цей острів, навіть улітку часто обгортуваний млою,
