Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Гнат бачив її крізь щілини повік у півсірім ранковім світлі і милувався її молодим гарним обличчям, віястими очима.
— Гнате, вставай, — торкнула вона його обережно за плече: — нерано вже...
Гнат облишив удавати сонного і жадібно притиснув її, гарячу, дорогу, з запахом сну, до себе. Дівчина соромливо приплющила очі, але й сама тремтливо тулилася до милого.
Якже вони, дотягнувши до краю солодке перебування вкупі, кинулися виходити з комори, виявилось,
що двері знадвору защепнуті. Ганна злякано заплакала і кинулась від парубка, як від ворога. Гнат її заспокоював, але насправді й сам затурбувався, бо напереді була неприємна зустріч з Ганниним батьком чи матір'ю. Він узяв у кутку ціпок, висунув руку з тим ціпком у дірку, зроблену для котів, і спробував так відщепнути. Але з того нічого не вийшло: защіпка була туго защепнута.
А в дворі тим часом починався трудовий день (понеділок, неприємний після неділі день): заскавучало коліща біля колодязя, замекало теля, просячись до корови, закудкудакали кури, злітаючи з сідала...
— Ой горечко! — плакала Ганна. — Що ж це буде?!
Гнат нахилився ще раз до дірки й оглянув ранкове подвір'я: там уже порався старий Заворітько. Становище, справді, було дуже скрутне.
— Ганно! Ганно! — гукнув раптом до комори старий Заворітько. — До корови пора... Дівко, чуєш?
Ганна здушувала плач, і рясні сльози текли по її обличчі .
— Чи тебе важницею виважувати? — сердився батько. Старий, чути було, йшов до комори. Уже біля дверей, побачивши, мабуть, що двері защепнуті, він щось буркнув, а тоді клацнув защіпкою і широко відчинив двері — впустив силу ранкової видноти і свіжого, як холодна вода, повітря.
— А, в тебе є, — промовив, углядівши доччиного гостя. — Гм, отака дівася...
Відвернувся мерщій і пішов геть, кажучи навмисно суворим голосом:
— До корови пора...
Позичивши, як там кажуть, у Сірка очей, Гнат перейшов подвір'я і городами — не вулицею (хоч там тепер нахабних парубків і не могло бути) потяг додому Було ясно, що комору защепнув хтось із парубків.
— „Чи не Луканько, часом?" — подумав Гнат, маючи невиразну підозру. Згадав, що той минулої неділі, як вийшли з церкви, крутився коло Ганни в своїй жовтогарячій із квітами-стрючками сорочці.
Згідно з постановою з'їзду про використання „Просвіт" для личкування революційної роботи, Пилип Никифорович і Василь заходилися коло пожвавлення ді-яльности лататтянської „Просвіти". Найлегше їм було організувати театральну виставу, і вони почали з цього.
Вибираючи п'єсу, спинилися на Васильченковій одноактівці „На перші гулі". Ця п'єса, видима річ, аж ніяк не відповідала революційній меті наших революціонерів, алеж на неї, поперше, найлегше можна було здобути дозвіл у влади (цим нова влада виразно починала вже про себе нагадувати), а подруге — треба було принадити, а не відштовхувати молодь. Якби не це, Пилип Никифорович ставив би тільки „ідейно-наповнені", „ідеологічно-витримані" речі і безумовно відкидав би „усякий міщанський мотлох", усяку „побутовщину".
Чималими труднощами в готуванні вистави був розподіл ролів, що сливе кожного разу призводив до сварок у товаристві „просвітян". Річ бо в тому, що грати хотілося кожному, кожне хотіло зажити слави. Це раз. А друге — молодь, особливо жіноча частина хотіла грати тільки молодих, вродливих та ніжно закоханих. Не одно частенько просто таки за образу для себе брало, як йому давали ролю якоїсь там Риндички чи пришелепуватого Стецька Кандзюбенка. Отож і складалося так, що на одні ролі претендували всі, а інших ніхто не хотів брати. Засмикавшись отак на розподілі ролів, не раз бувало, що й саму виставу зривали.
Але цим разом Пилип Никифорович вирішив діяти рішучіше: він самовільно „взяв у свої руки право розподіляти ролі".
— Я дозволю собі, добродійство, — мовив, блідо посміхнувшись до зібраного в однім з клясів товариства, — узурпувати право на розподіл ролів... як, так би мовити, старший... Чи даєте на це згоду?
На це його питання виразно ніхто не обізвався: усі сподівалися, як дехто пізніше сказав, від нього, свого колишнього вчителя, справедливости. І він, узявши це, згідно з відомою приказкою, за згоду, перейшов безпосередньо до діла. Та скоро тільки він віддав ролю парубка Тимоша Василеві, а ролю його дівчини Оксані, як зразу ж виявилось, що не завжди мовчання — знак згоди.
Передусім зрадив якусь потайну незгоду Гнат, підморгнувши Василеві так, що це всі помітили. А те його моргання мало означати, либонь, таке: „хто чого собі бажає, те йому Бог і посилає".
Друге: Настя Німцівна раптом підвелася з-за парти і мовчки, мабуть, розсердившись, вийшла. Потім вона декому казала, що „тій Оксані личило б хіба матір грати, а не Галю, дівчину першої молодости". Цим вона, либонь, на те натякала, що Оксана була на декілька місяців старша за Василя.
Невипадковість Настиного виходу підкреслив дя-ченко Мишко, що досі сидів осторонь, бавлячись круглим „дівчачим" дзеркальцем (у сестер, мабуть, украв), ловив ним осяйне яскріння з вікон і наводив „зайчики" на стіни, на стелі. Коли Настя виходила в двері, він навів „зайчика" на її яскравочервону у великих квітах хустку і сказав:
— Ага, припекло ... до живих печінок ...
Інші, щоправда, не звернули уваги на сказане, бож Мишка ніхто не поважав. Цей же хлопчак, не гідний уваги „бурсачок" терся в товаристві тільки на тій, либонь, підставі, що хлопці гуляли з його сестрами.
Але ніхто з „головних" проти віддання згаданих ролів Василеві та Оксані
