Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Чого ж ти ховаєшся? Усі люди до кіятрів ходять. Он я, як служив на дісвительній у Петенбурсі, в його імператорського величества гвардійонському полку, так бачив, як щонайпишнішії панії та й пани до кіятрів ну тобі як плав пливли. Звісно, кіятри там, хвахт, більші за оцей, — він хитнув головою на школу. — Там такі озії, що куди тобі до них нашій новій Покрови пресвятої Богородиці церкві! Отак знизу стовпи, — показав руками, як ті стовпи стоять, — на стовпах люди, чоловіки, піддержують плечима й руками,

немов несуть, ще один кіятер, такий завбільшки... ну, — він одну мить подумав, — як Степанцева Гаврилова клуня. А зверху на ній летить добрий троян крилатих коней...

— Коні з крилами?! — здивувався хтось із слухачів.

— Хвахт. Я й усередині був... на тезоімениство його імператорського величества Олександра Ослобоните-ля. Отамечки чудасія! У нас, як удають пришелепуватого Стецька чи там когось іншого Дужко чи Губенко, так видно, що це Дужко й Губенко... Ну, а там не знаєш, хоч би і знайомий удавав. Коли після кіятру нас пригостили (а ми тоді мали йти на турка, так з нами, як з болячкою, панькалися), ахтьори прийшли до нас показатись... Підійшли до нас, до мене й мого товариша Петра Покотила з Гупалівки, двоє, ахтьор і ахтьорка, та й питають, чи до вподоби нам те, що ми бачили. „Оченно, кажем, спондравилось". А ахтьор кивнув головою на ахтьорку (він під ручку її держав) та й каже: — „Оце та, що Хвилимону грала"... Глянув я на неї —

»- а я тоді був молодий, на жінках розумівся...

— Та й тепер, — дав дідові хтось піддрочку з гурту.

— Та й тепер, — згодився старий. — Глянув я: непоказне таке, мале, на долоню доброму молодцеві посадити, і, крутнувши вуса, кажу: „А ви там, на сцені, кращі були"... Почервоніла вона, крутнулась, нічого більш не сказала і потягла за собою й ахтьора. Я так думаю, що вона розсердилась... А чого?

Він знизнув плечима.

— Ну, пропустіть, — сказав до слухачів: — піду подивитись, що там робиться...

Хтось сказав, що туди без квитка не пускають, але дід мов тих слів не почув: нахилився до найближчого парубка і, моргнувши однією бровою, сказав „по секрету":

— Я ж їм позичив клепачку: розсерджусь — візьму, і спехтахлю не буде...

Через те, що вже помітно споночіло, вогник цигарки освітлював його хитрі, низько підстрижені вуса.

Жовтогарячий красень на ґанку не посмів його не пропустити, але на дальших дверях стояв Степан Дужко і перегородив йому двері ногою.

Тоді дід мовчки (посміли зневажити його гідність!), повернувся, пройшов через двір до кватири Пилипа Никифоровича і став стукати в двері. А як на його стук ніхто не відгукнувся, знов повернувся до Дужка і став вимагати, щоб той покликав „Никихво-ровича". Дужко довго опинався, не хотів цього робити, та потім таки пішов кликати.

Пилип Никифорович зразу ж таки вийшов. На виду йому була ділова заклопотаність, навіть якась турбота, бо щоки йому нервово пересмикувались.

Дід відкликав його трохи від цікавих слухачів і став щось гаряче нашіптувати. Через якусь там хвилину Пилип Никифорович, посміхнувшись, повів його до входу.

А старий гомонів уже так, щоб усі чули: — Я ж можу клепачку назад узяти, — от і стукайте тоді себе кулаком по лобі... Так дід таки поставив на своєму. Наостанку поприходили й актори, в українські вбрання повбирані. Дівчата були в вишиваних сорочках і корсетках, у стьожках, але з накинутими на голови хустками, щоб те яскраве вбрання до часу приховати. Тільки на чолі в кожної з-під хустки мило визирав кольоровий обручик перев'язаної стрічки. Хлопці були в широких синіх штанях, червоними поясами попідперезуваних, і в сивих смушевих шапках та солом'яних брилях.

Коли котресь із акторів проходило крізь густо збиті вже біля входу гурти парубків та дівок, гомін шанобливо стишувався, і їх з пошаною пропускали. Для парубків це вже були не „паничі", а люди, що готували їм мистецьку розвагу, мистецтво скоряло їх своєю силою. І з мови української тепер, видимо, не випадало сміятись, хоч тії актори, проходячи, навмисно голосно говорили „пропустіть, будь-ласка", вживали „від", а не „од"... І мова ця ставала тепер мистецтвом.

А всередині в школі кипіла робота. Найбільше бігав сам Пилип Никифорович, згинаючись у попереці своєю тонкою постаттю, вимахуючи довгими долонями, а ту довгість підкреслювали, як і завжди, короткі рукава застебнутої аж під підборіддя тужурки. Він хвилювався, червонів плямами, і тільки коли-не-коли проступала тепер йому на губах його тонка усмішка — як розмовляв з кимнебудь.

За лаштунками ходили готові — одягнені й заґри-мовані — актори, танцюристи, хор, всі в українських убраннях. Для них самих це мало означати їх щиру народолюбність, їх єднання з простолюдом, дарма що той простолюд носив жовтогарячі крамні „косоворотки", кашкети з лякованими козирками, а не сині штани та солом'яні брилі. У солом'яних брилях селянські парубки хіба на жнива йшли, а не до церкви чи театру, а для широких штанів зразки-прецеденти були тільки в далекому минулому.

Отже ці вбрання були швидше примріяною красою самої інтелігенції.

Василь Роговенко теж був у брилі й вишиваній сорочці. Цей одяг помітно його прикрасив, зробив з нього „любого хлопчика", як про це шепнула йому на вухо, інтимно прихилившись, Оксана. Він стояв збоку і ревниво стежив за нею, рухливо-щебетливою дівчиною у квітах та стьожках, бо біля неї ввесь час крутилися хлопці з Калеником Губенком на чолі. З Каленика бо, на Василеву думку, був небезпечний суперник. Він був заґримований під сивоусого батька й усяково хизувався тими вусами та,смугами рудої фарби на обличчі, що означали зморшки. Адже він був певен, що жінки в усяких ролях його кохають!..

Каленик дуже своїм звичаєм сміявся, хоч оті смуги й заважали сміхові зринати на поверхню. Говорив він басом, а цей бас з'явився в нього недавно, з того, либонь, часу, як він усвідомив, що-бас йому личить.

Оксана щебетала