Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Ясно, що цю будь-що-будь пишну картину заступники різних кляс зрозуміли б і оцінили по-різному. Прихильник „старого режиму", бачивши зачучверених мужичків, що ждали, на чуже добро ласі, багатої вечері, міг би сказати: „Це вже, мабуть, кінець світу! Бити б їх, поспускавши штани, та ще бити!" Це останнє побажання могли б підтримати й похилена в позі болючої туги німфа та осліплений лев, що німим докором свідчили про некультурність народу.
Огрядна постать Сабадиря, що порядкував у дворі, запрошуючи новоприбулих революціонерів до панського дому, ще дужче обурили б прихильника старого ладу: це був живий образ зради.
І навпаки: революційно настроєна людина, обстоюючи права трудящих, могла б сказати: „Тут порядкує революційний народ, це прообраз щасливого майбутнього ладу, коли не буде ні пана, ні раба, а всі будуть рівні і всі матимуть однакове право на свинину."
Річ зрозуміла, що Пилип Никифорович та Василь саме так зрозуміли побачене, тим більше, що їх Саба-дир прийняв особливо привітно: повів особисто аж до хати.
— Інтелігенція потрібна революції до зарізу — сказав. — Будьте ж гостями дорогими!
Правда, в хаті їм довелося трохи розчаруватися. Там, коли вони ввійшли, сидів кінець столу якийсь матрос, його Сабадир назвав уповноваженим „губерніяль-ного центру", і цей матрос навіть не відповів на їхнє вітання.
— Знайомтесь, погомоніть, — сказав гостинний господар (Сабадир) і вийшов з хати.
В хаті було вже темно, майже поночі, — тим і ніяк було розглянути того матроса, який він; видно було тільки розхрістані груди, освітлені червоним світлом з вікна. Він сидів мовчки, крутив цигарку (видно було його руки з цигаркою, піднесені до вікна), а потім, звернувшись до новоприбулих, попросив сірника. А як ні Пилип Никифорович, ні Василь сірників не мали, то він і вийшов з хати прикурити.
На цьому й скінчилась їхня розмова з цим уповноваженим якогось „центру" (якого саме — це, можливо, знав Пилип Никифорович, але Василь про це не спитав).
Ділова частина з'їзду відбулась пізно вночі, при світлі, у пристосованій для цього клуні. Зробили це — пристосували клуню для з'їзду — самі з'їздівці, повиносивши та повикочувавши надвір віялки, вози та інший реманент і зробивши з клуні, як висловився один із з'їздівців, Семен Гречка, „кіятер".
У цьому „кіятрі" душило сухою половою, пилом, і від того пилу дядьки раз-у-раз чхали, зичачи один одному доброго здоров'я.
— Революційному народові здоров'я потрібне до зарізу, — казав Сабадир, роблячи останні розпорядки. Його власне здоров'я на вигляд було таке, що десь-інде (не тут, де він був господар) з нього був би не абиякий „буржуй".
Посеред клуні поставили стола з лямпою, але та лямпа освітлювала тільки середину клуні та великі клапті павутини, що густими торочками звисали з оселі, а в засторонках стояли тіні. У цих тінях і посідали з'їздівці-дядьки, посвічуючи цигарками. Видно було тільки обличчя передніх, з вусами та бородами, схожими на стару солому, на ті парки, що стирчали в них над головами.
На тих обличчях була тепер уже сама поважність, а всякі там непотрібні сміхи геть зникли. І в розмовах їхніх не було вже ніяких дотепів та жартів. Та й говорити вони тепер намагалися вже такою мовою, що нею їм ніякого дотепу не сказати, трохи чи не „по-панському", бо дедалі частіш у них прохоплювались такі слова, як от „кадась", „дісвительно" тощо. Саме ці слова, ця мова й свідчили найдужче про те, що селяни цілком усвідомили важливість зборів: це тобі, мовляв, не те, що дома, коли людина по-простому говорить, по-мужицькому на жінку гримає.
Василь з великим болем спостерігав усе це: бачив і розумів, що цим людям байдужісінько до якоїсь там України, так наче її й на світі немає.
Як виявилося, в клуні' найголовнішою людиною був не Сабадир, а отой матрос, що до нього тепер раз-у-раз звертався сам Сабадир. Матрос сидів біля столу, здоровий, широкогрудий, таранкуватий на виду, і говорив тільки ,,по-панському", а найчастіше вживав вислову „подталківаю ето дело". Цією своєю мовою він, либонь, і взяв над усіма присутніми владу.
— „Це вже начальник, — думали, десь мабуть, у засторонках бороди та вуса, — коли так говорить..."
Сабадир, що досі говорив „по-селянському", теж перейшов на „панську мову".
Матрос, Сабадир та Пилип Никифорович склали президію, і збори почалися. Спочатку — а це видно було й при поганому світлі — президія радилася, не знала, видимо, як почати. В напруженій тиші клуні, коли тільки махорка в цигарках лущала, цей шепіт-на-раду президії особливо було чутно.
Нарешті матрос сказав востаннє своє „подталківаю ето дєло", ударив потім кулаком по столі, аж лямпа схитнулась, схитнулися тіні в клуні, — і, вставши, гукнув на повний голос: —- Значить, товариші...
Всі ще дужче напружились, вслухуючись у те, що скаже уповноважений „центру". Матрос говорив про гідру контреволюції, про потребу боротьби з нею. Говорив, широко роззявляючи рота, а в роті йому блискали золоті зуби, немов там у нього був вогонь, і він ні-яі: не міг його ковтнути.
— От, напримєр, князь Урусов, що його землі гадом обвиваються навколо ваших вузеньких нивок... У-русов — гідра .. .
— Гідра, — проказав уголос один із передніх дядьків, мабуть, щоб не забути цього слова. А на очі йому
(та й не тільки йому!) уже зводився образ князя Урусова у вигляді гідри-гада, і він уже готовий був рубати чим попало тую гідру.
Після матроса промовляв Пилип Никифорович. Він побудував свою промову на історичних революційних фактах. Імена революціонерів — Робесп'єра, Марата, Бакуніна й інших — густо сипалися з його уст. Він говорив про велику віру в революційну силу народу.
— Хто знає, — казав він, чи не сидить серед нас отут новий Марат або Робесп'єр...
Декотрі з слухачів навіть оглянулись, шукаючи, мабуть, очима серед присутніх названих героїв. А Семен Гречка навіть спитався:
— Де він, той
