Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Полем-ріллями поволі розливались сутіні, як полій по кризі. Жайворонячі співи ущухли, скрізь стала тиша, чекання вечора. Зробилось холодніше. Василь звернув увагу на те, що Пилип Никифорович став чомусь придержувати ходу.
— „Притомився чи що?" — подумав про вчителя. Раптом Пилип Никифорович злякано пригнувся і
Василеві зробив рукою знак, щоб теж присів: забіч від будівель у вечерових сутінях забовваніли якісь верхівці. Верхівці їхали стрункими рядами, — отже то були військові.
Пилип Никифорович хапливо звернув на шляшок, що обминав хутір.
— Казатимете, що йдемо до мар'янівського вчителя, — напутив про всякий випадок Василя.
На щастя, шляшок спустився в балочку, і їм тих верхівців (а верхівцям їх!) не стало видно. Та скоро вони вийшли з тієї балочки, верхівці знову показалися з-за бугра. Пилип Никифорович сів мерщій на землю і Василя смикнув за рукав. Василь почав дрібно всім тілом труситися, і балакати йому від того стало трудно. І він хмарно вмовк. Йому зробилося жалко-жалко себе, до болю жалко, — що йому доведеться отак безглуздо погибати.
— „І треба ж було йти! А все він!" — подумав образливо про вчителя, назвавши його вперше словом „він"; це слово він майже прошепотів, не тільки подумав. Його мало на плач не брало...
Так посиділи трохи, а тоді Пилип Никифорович сказав Василеві звестись на коліно й подивитись.
— У вас бачучіші очі, — додав.
Учинивши так, як йому сказано, Василь побачив, що верхівці, як і перше, бовваніли, але він звернув увагу на те, що ці верхівці були якісь нерухомі. Зрозумівши, що то, він зареготався.
— Та то ж купи „кирпичу"'...
— Береженого й Бог береже, — посміхнувся Пилип Никифорович своєю усмішкою, а та його усмішка була тепер, у скупому світлі заходу, схожа трохи чи не на гримасу сарказму.
Вставши на ноги, Пилип Никифорович узяв гидливо обтрушувати своїми руками-китицями грудочки землі, що поприставали до штанів. Потім того вони сміливо пішли до недалекого хутора і незабаром опинилися перед тими купами, що їх передніше були злякались. Купи стояли на тирлі поблизу подвір'я, як висунутий наперед бастіон фортеці. Але тут наші подорожні нахопились на нову небезпеку: їх опала ціла тічка собак. І їм не малих коштувало сил оборонитися: кидали груддя чи тільки нахилялися, удаючи, що те груддя беруть, бож дурних собак, як відомо, й так іноді можна відгонити.
Так оборонною рукою зайшли вони й на подвір'я, і вже на подвір'ї тих собак відігнали люди, що купкою стояли біля ґанку панського будинку. Це були теж, як про це наші прибульці довідались, з'їздівці.
Хутір цей належав власникові середньої руки, себто такому, що кількістю землі й станом господарства стояв між заможними мужиками і такими великими поміщиками, як князь Урусов. З мужицько-куркульськими хуторами цю економію зближало те, що панський дім стояв серед тирлів, гною та кирпичу, в самій гущі товарячих, овечих і інших сільськогосподарських пахощів, а проти мужицької натури промовляли біла постать якоїсь німфи чи там дріяди в розкинутому біля бу-динка садку та фігури двох левів на ґанкові.
В одного з левів була відбита половина морди, і він дивився тепер на людей сліпим рівним місцем, що було замість пащі й очей. Це осліплення лева ніби символізувало знешкодження можновладців-панів. Справді, це був один із слідів першого „туру революції", коли цей утвір панського мистецтва став був загально-народним добром. Це його, цього лева, бачив Василь нещодавно в Губинисі біля волости (тоді „ревкому"), і на ньому селянські хлопці випробовували свої їздецькі здібності. Після „обрання" гетьмана його, як і багато інших речей панського вжитку, повернуто законному власникові.
Німфа в саду стояла нерівно, була похилена: її свого часу вихитували губинівчани, щоб поставити перед своїм „ревкомом", та не змогли вихитати. Та й самий панський будинок, невеликий, був занедбаний, стояв з поржавілим дахом. Хутором керував, як уже казано, управитель Сабадир, організатор революційного з'їзду (яскрава прикмета нової держави!), а самого власника не було й близько. Не міг бо його боронити в цій глушині, поблизу загрозливого Самарського лісу, „новообраний" гетьман, що сидів десь у Києві, чи німці, що тільки коли-не-коли вилазили з свого повітового міста. Неспромога була й Чернову ввесь час його охороняти, бож були ще й інші хутори, такі, як от економії князя Урусо-ва, що їх до того ще влада й вважала за надійнішу підпору трону.
Люди, що прибули на з'їзд (це були переважно селяни), вешталися по подвір'ю, збиралися в купи. Всі голосно говорили про жорстокості Чернова (там спалив хату, там вибив різками), про поміщицького гетьмана, не дбаючи ані трохи про конспірацію. Це спочатку навіть занепокоїло Пилипа Никифоровича: йому спала була на думку підозра, чи не була це, часом, якась провокація, що мала на меті виловити через такий з'їзд усіх революціонерів. Та незабаром він побачив і почув нюхом таке, що робило неможливою будь-яку підозру в цьому розумінні: на тирлі, біля ставка, шма-лили свиню, готуючи з'їздові вечерю. Це був уже певний знак, що в хуторі порядкували таки революціонери, бо ніякий хуторянин-власник, ця опора нової держави, ніколи не дав би для її зміцнення цілого кабана, мовляв, „Україна — Україною, а двісті карбованців (двісті „лопат"), що їх можна вторгувати за кабанця, на шляху не валяються".
Отож у чистому вечірньому повітрі до пахощів весни, що йшли з садка, від ставка й поля, приєднався ще й чудовий запах шмаленої свиняки. Лущало на ввесь хутір веселе, тепле вогнище, коливаючи густими пасмами диму. Знизу той дим зализували язики полум'я, а вгорі червоний відсвіт заходу, заграва зниклого за горбом сонця.
Підбадьорені цим видовищем, люди дружно гомоніли, прохоплювались дотепи, отой уславлений „малоросійський гумор", поєднаний уже, щоправда, з не 26 ,
менш відомою „московською лайкою", що правила в цих умовах за ознаку сміливости й відваги. Розмовляли приблизно так:
— Семене! Ти б, може, відкрутив та схрумав при-шмаленого хвоста?..
— Іди к .... матері! — відборонявся незлобливо,
