Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— До Губинихи чимчикуєте? —- спитався, видимо, балакучий дядько і, почувши ствердну відповідь, запросив: — Сідайте ж: підвезу...
Повісив потім того віжки на ручицю, поклав батога обік себе на солому, заслану сірячиною, і взяв крутити цигарку цупкими, як берестові корінці, пальцями. Виявилось, що він живе якраз біля школи, — отже й довезе їх аж на місце.
Подорожні позлазили на воза, хоч Пилип Ники-форович трохи й завагався був, бож їм не до школи треба було і навіть не до Губинихи, як це мало виявитися далі. Але давши оту ствердну відповідь, треба було сідати: конспірація.
Отже виходило, що традиційна добрість українських селян, їхня звичка „підвозити" не завжди буває доречна.
— Так як же воно оце буде? — загомонів поважно до „вчителів" дядько, коли ті посідали. — Чи так уже й доведеться на князя Урусова робити? Ви письменні, читаєте газети... Я оце відвозив німців...
Пилип Никифорович скинув значуще очима на Василя, мовляв, „оце вдячна нагода для агітації, це наш", і на вустах йому ворухнулась його бліда усмішка. Промовив, обернувшись до дядька:
— А буде так, як ви, селяни, схочете... Треба прогнати німців та гетьмана — і земля буде ваша, селянська...
Василь і собі (йому раптом зробилося легко, захотілось балакати) обізвався:
— Гетьман — царський генерал, він про Україну не дбає зовсім, він і балакати по-українському не вміє...
— У більшовики підемо всі, як один, — сказав дядько, відгукнувшись на слова Пилипа Никифоровича, і вдарив себе по коліні кулаком. — Но, малі!
Коні, що, скористувавшись поважною розмовою своїх господарів — людей, поснули були зовсім, неохоче рушили. Збоку було знати, що цим разом їхнє бажання розбігалося з господарською волею, та робити було нічого: господар.
Тепер дядько відгукнувся на Василеві слова:
— Як на мене, так нам від Росії не треба відділяпотвердив спокійно дядько.
тись: ми в окопах з одного казанка їли, разом кров проливали...
Потім того він посміхнувся до якихось там своїх спогадів, а тоді сказав:
— Була в мене з тією Україною сторін. Прийшов я з німецького хронту...
Тут він сякнув набік, притиснувши пальцем одну ніздрю: так він, мабуть, навчився на „хронті".
— ... Прийшов. Дивлюся — аж у хаті біля ікон почеплено отого вусатого українця в шапці... Це мій хлоп'як, що до школи ходив, так його вшанував. Таке мене зло взяло, як того вусаня побачив! Зірвав його — та в піч! Хлопець у сльози, — так я йому й батога ще дав...
— Та то ж Шевченко! — скрикнув злякано Василь.
— Та Шевченко ж,
— Но, голуб'ята...
Замахнувся на коней батогом, ударив кожного по разу, і вони почали тюпати знов, заколивавши спинами та вухами. Віз застрибав, закидався, підкидаючи коробок, що стояв у задку, Пилипа Никифоровича, що злякано вхопився обіруч за живіт, Василя, приголомшеного дядьковими словами, і самого дядька, мов би це все були речі одного порядку і мов би йому, тому возові, було байдужісінько, що з ними станеться — залишаться вони цілі чи порозсипаються. Сама гарба скрипіла, дирчала, торохтіла, клацала, чиргикала. Під таку музику говорити ніяк було, але балакучий дядько не вгавав, а, перекрикуючи трахкотняву, говорив далі палко про політику.
А тим часом вони під'їхали вже до Губинихи, стали частіше попадатися люди — попутні й зустрічні, — ставали осторонь, пропускаючи воза, і слухали запальні дядькові промови проти німців і гетьмана.
Василь став стурбовано позирати на Пилипа Ни-кифоровича, а той і собі засовався на сидінні (його, власне, підкидало так, що він не знав, за що й ухопитися). Тоді Пилип Никифорович спробував перемінити мову, спитався, скільки в дядька дітей.
— Семеро. їсти та їсти треба, — відповів дядько,
— а земельки дазьбі: уся в князя Урусова...
А вже були перші хати. Біля воріт стояли, спершись на ліси чи на ворота, чоловіки, купками сиділи жінки.
І сердешний Пилип Никифорович, дарма що до школи було ще далеко і що повз школу їм таки треба було проходити, не здобувся на іншу раду, як тільки сказати дядькові, щоб той спинив: вони, мовляв, підуть далі пішки.
— Так вам же до школи треба! — здивувався добрий дядько, жалкуючи, десь мабуть, що не добалакав з письменними людьми до краю, не все ще сказав.
Пилип Никифорович миркнув щось невиразне собі під ніс, кажучи, що їм треба ще в одно місце зайти.
— Ну, як знаєте. А я Петрові Семеновичу скажу — я ж швидше там буду, — щоб сподівався гостей...
Після цього дядько спинив воза і, підождавши, поки „вчителі" злізуть, поїхав далі, знімаючи за собою галасливе валування собак. А наші конспіратори пішли слідком за ним, наражуючись трохи чи не біля кожного двору на роздратовану собачню. Так вони пройшли все село, таки довгеньке, обминули обережно школу, боячись, щоб Петро Семенович, попереджений про їхній прихід, не вийшов їм назустріч, і кінець-кінцем знов опинилися в полі. З'їзд мав відбутися на одному недалекому хуторі.
Сонце вже було зовсім низько, коли Пилип Никифорович з Василем зблизилися до хутора. З-поза горба вигулькнули верхи дерев та солома дахів. Поміж солом'яними оселями зеленіла під скісним промінням низького сонця одна залізна покрівля.
З'їзд у розумінні конспіративности, на думку Пилипа
