Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Ще дужче вдарив щасливий парубок, млинком закрутився на одній нозі.
Обчарована дівчина сказала: ,,Я тебе кохаю без міри, без краю... Сховаймося, любий!" І обоє зникли із сцени.
Бачивши цеє диво, зайнявсь гарячою звагою ще один парубок: як не вискочить з гурту, як не вдарить об>землю, завзятець, шапкою — і зразу ж пішов навприсядки, викликаючи дівчину. Не втерпіла ще одна з пишного квітника, вискочила й собі. Тільки ж і вона спершу спробувала подратувати хлопця (така вже парубоцька доля!) — пішла кружляти, як тая вутінка, оддаля. Та не з плохих же був і парубок: підлетів угору, як орел, випростав руки й ноги, як крила. І дівчина скорилась...
За прикладом перших двох вихопився з гурту третій парубок... не парубок — вихор. І закрутився в повітрі, завихрив...
Прикра завіса усе сховала, все зникло, як зникає чарівний сон. Не один з парубків — з тих, що були в залі — ще сидів з роззявленим ротом, забувши про сусідку, що смикала його за рукав, щоб іти: в його уяві ще
сяяли осяяні блискавками стьожок казкові дівчата, Зникли десь там, за завісою. ......
Жива дыячина далі смикала за рукав - ДІвка в "сачку" чи "рубашці" з потворно роздутими наростами рукавів на плечах. Вона вже встигла зрозуміти, що оті чарівні хлопці в широких штанях - то тільки казка, а жовто гаряча сорочка сусіди - жива дійсність. Тількиж і сусіда в цій сорочці був їй до мислі...
Нарешті й жовтогорячий красень прочумавсь, струснув з себе солодкі чари, озирнувся довкола. А
саме в цей час хтось погасив світло, — він заклав в рот два пальці і так свисонув, що шибки задзвениш.
Публіка виходила з „кіятру" . Гнат почекав, поки Василь змиє ґрим, а тоді обидва пішли додому. Але це ще не був для них кінець „спехтахлю". Коли вони дійшли до Ільченкової балки, з-під греблі, що там була, як не вискочать раптом якісь чорні постаті з довгими лозинами! Ніч була темна, була важко-сонна північ, і те, що в постатей були довгі лозини, вони не побачили, а відчули, бо та зброя стала шмагати-оперізувати їм плечі, спини, руки. Так гостро оперізувати могли тільки лозини! Постаті виринали з темряви, як привиди, мовчки били і, пригнувшись, із страшним шелестом зникали в кущах, в Ільченкових берестках, що чорними, повними жахливих таємниць купами зводилися вгору, в високе зоряне небо.
А в небі була тиша і спокій. Воно з однаковою байдужістю дивилося своїми незчисленними очима і на битих, і на тих, що били.
Бідолашні хлопці, заскочені отак несподівано, потетеріли з жаху: не знали — боронитися їм чи тікати. Та от напасники зникли — побігли балкою в лева-Ди, зчинивши там, у гущавині дерев, такий луск, немов тУДи побігла ціла череда великої рогатої худоби. Василь відчував гострий біль у ліктях, що їх він необачно підставляв, захищаючи спину, а в Гната горіло затяте До крови праве вухо. Вихопившися з балки, вони пішли швидко-швидко, щоб скоріше дійти до Гнатового двору, що був уже недалечко. Ішли, зщулюючи плечі, бо не було ніякої певности, що напасники не кинуться за ними навздогін. Дуже бо спокуслива для всякого річ — бити беззахисного. Можна було сподіватись, що й новий якийсь дикун вискочить десь із суточок, їм навперейми.
А будівлі як на те густими чорними тінями насувалися на вулицю, і не можна було розібрати, де повітка з „німецьким причілком", а де хата, бож останнім часом і хати стали ставити зразу біля вулиці, а не в глибу двору, як то було раніш.
З огляду на все це обміркувати пригоду хлопці змогли тільки тоді, як опинились у Гнатовій хаті.
їхній стук у вікно був, мабуть, трохи незвичайний, бо Гнатова мати, відчиняючи двері, найперше висловила здивування:
— Чого ви, хай Бог милує? Як шибки не вибили! Наче за вами що женеться...
Ні Василь, ні Гнат нічого на це не сказали, мовчки зайшли в хату і стали ждати, поки мати засвітить світло. Далі мати дала їм вечеряти — поставила глечик молока і два кухлі, а також цілу паляницю хліба поклала. Хлопці жадібно допалися до їжі. Але мати, подаючи вечерю, побачила в сина на вусі кров.
— Що це в тебе таке ?! — скрикнула злякано.
— Це я за гілку зачепився, — відповів син.
— Лишенько тяжке: отак розпанахав! — бідкалася мати.
— Ну, як там, хлопці, кіятри? — поцікавився з полу Гнатів батько, прокинувшись. — Дід Вертя був?
— Був, — чемненько відгукнувся Василь, побачивши, що Гнат не думає відповідати, узявши те питання за глузи.
Василь залишився у Гната ночувати з тієї, зрозуміла річ, причини, що йти далі самому було ще страшніше. Обидва полягали на посланій долі постелі — рогозовій матці, засланій рядном. Лежати було незручно, мулько, і від того ще дужче боліли їхні побиті спини та лікті. Тим вони довгенько таки не могли поснути.
Десь надворі протягло заспівав півень: „треті півні
— Що, лікті дуже болять? — спитав потиху Василя Гнат, перевертаючись на другий бік.
— Болять. А як твоє вухо?
— Щемить, розумієш...
І далі Гнат висловив думку, що це, мабуть, сталось якесь непорозуміння: їх побили, думаючи, що б'ють когось іншого... у темряві ж не видно. Василь згодився з цією думкою. Але обом було страшенно соромно, що їх, „паничів", отак дико побито. І вони згодні були хоч би й
