Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський
Вдруге чи втретє перечитую Толкінового «Го-біта». Сам дивуюся, чому знову повертаюсь до дитячої казки і собі ж таки пояснюю, що якраз казки і потребую. Особливо такої, де маленький домосида Більбо Торбин зривається в дорогу, аби ледь живим згадувати затишну нору, куди ще треба повернутись. Не менше за свої справжні люблю розглядати мапи вигаданого толкі-нівського світу: Імлисті гори, Морок-ліс, річка Бистриця (як у Франківську) і Драконове Пустище, куди йдуть, хоча й хочеться туди менше за все на світі. Мапи прості, як двері. Приблизно показують, що в якому керунку, але й цього досить.
Чи згадую «Бавдоліно» Умберто Еко, де герої роками плентаються до землі пресвітера Йоана. Вони користувались мапою, за яку ладні були вбити, хоча такої складності план я міг би накидати олівцем за хвилину. Так, це все вигадки, але згадайте перші мапи світу Ератосфена чи Птолемея зі шкільного підручника. Вони теж були примітивними, а на додачу ще й хибними, але ж достатніми, щоби поступово дійти до точних супутникових google maps. «Хто йде дорогою, той до чогось таки дійде; блуд — нескінченний», — пише Сенека. Виявляється, достатньо навіть дороги, накресленої здебільшого власною уявою, і дарма що хтось може сказати, що вона хибна або й взагалі не існує.
Ми розібрались нарешті з узбецькою пропискою і пізно після обіду вийшли на трасу в районі міста Беруні, що у Хорезмі. В той день вже й не сподівались добратися до Бухари. Та якби вдалося принаймні ближче підійти до пустелі, то й це було б добре.
Тоді нас підібрав Доніяр. Взагалі досі нам не щастило на далекобійників. У кабіні фури дозволено їхали тільки двом людям. Ну а ми і водій — це вже три. Забагато, то й водії переважно минали нас. Але декотрі зупинялися, брали. Тоді лишень треба, аби хтось із нас ховався, коли траплялися дорожні пости. Або й не ховалися. То вже залежить, чи шофер вміє балакати з мєнтами. З Доніяром таких проблем не було.
Коли він зупинився, радість моя швидко змінилась розчаруванням. Я побачив, що вільне сидіння завалене коробками. І що він собі думав? Не знаю. Вийшов і запитав:
— Аткуда, рєбята?!
— Україна.
— Ааа. Ну, зара я трохи це приберу.
І почав розпихати речі по закутках. Там були солодощі, амортизатори, пляшки і пакети із бозна-чим, газовий балон, пальник і десятилітрова каністра. Вона всю дорогу боляче тиснула мені на ногу, а ми з Ланкою тіснилися (які ж близькі: «тиснути» і «тіснитися») на сидінні й тримали мій здоровенний рюкзак. Ланчин із подарунками для Доніярової сім’ї відпочивав на водійському ліжку. «Ви навіть не уявляєте, яке це щастя — піклуватись про когось», — казав Доніяр і показував, що додому везе. Він якраз повертався з довгого рейсу.
— Ви, — кажу йому, — героїчно нас підібрали; з таким вантажем.
— Та я такий, як і ти. Хіба що автостопом ніколи не їздив.
Доніяра протягом подорожі ми згадували найчастіше. Той чоловік був мудрим, добрим і багато говорив. Називав себе знахідкою для шпигуна. Мав бороду, казав, що в дорозі ніколи не голиться і це вже в нього майже як забобон. Я відповів, що також не голюся, але просто все нема як, не до того. Дуже нагадував одного мого друга з Калуша, лиш був старшим на кілька десятків років. Навіть обличчя (у Сергія трохи азійська зовнішність), голос і манера говорити в них майже однакові. Про обох вартувало би написати більше.
Нам виявилось по дорозі не те що до Бухари, а майже до Самарканда. Водій мав розвантажитися в Навої, а звідти вже — як із Києва до Борисполя. Планувалося проїхати на скільки вистачить Доніяра (бідолаха минулої ночі спав лише три години) і знайти зручний для вантажівки заїзд у пісках. Ми з Ланкою розіклали б намет за машиною. Близько півночі ми таки зупинилися, але не спати: зварили каву, злили кавун (вигадали замість «сходити до вітру»), перекусили хлібом із помідорами та й поїхали далі. «Ви не переживайте, — казав Доніяр, — я за кермом не дрімаю. Я так накручуюсь, що мушу потім випити пива чи п’ятдесят грам коньяку, щоб заснути».
Так добралися до Навої. Спочатку хотіли заночувати перед містом на території аеропорту, потім коло придорожньої чайхани, потім на автовокзалі. Але то була якась дурість. Коло чайхани ми ходили, світили, стукали в двері й шукали людей. Я розірвав собі шорти, перелазячи через паркан. «Ні, так тут не прийнято, -сказав Доніяр, — поїдемо далі. Якби запитали дозволу, якби хоч хтось тут не спав...» Автовокзал виявився автовокзалом, що від нього хотіти — бетонний тік, де з п’ятої ранку заки-шить людьми й автобусами. Ні парку, ні саду, ні дерева; не знаю, чого ми туди приперлися. З аеропортом також не склалося, і позаяк жодне з місць не підійшло, близько третьої ночі ми таки поїхали шукати митницю, де Доніяр мав розвантажитись.
— Їдеш далі метрів зо двісті, — направив таксист, — а потім повернеш ліворуч.
Приїхали, але до митного управління. А нам же не офіс, нам склад був потрібен. Між іншим, проїхали метрів зо тричі по двісті; швидше повороту не було.
— Вертаєшся до місця, звідки звернув, й їдеш уперед метрів двісті, — в тому ж таки стилі пояснював охоронець. — Там повернеш ліворуч, а далі — дорога сама приведе.
