Готель - Артур Хейлі

— Стався нещасний випадок. Ми біжимо по допомогу.

Молодий негр спробував підвестися з підлоги. Обличчя його було закривавлене.

В коридорі, заглушаючи гамір, пролунав твердий, упевнений голос:

— Ви не скажете, де бешкетують?

— Отут, отут, — збуджено заторохтіла якась жінка. — Такий скандал! І крик, і бійка…

Хтось невдоволено прохрипів:

— Я давно вже поскаржився, але ніхто не звернув уваги.

Розчахнулися двері. Марша побачила за ними кілька облич, потім їх заслонила висока постать. Двері зачинилися, під стелею спалахнуло світло.

Обвівши очима розгромлену кімнату, Пітер Макдермот спитав:

— Що тут сталося?

Марша заридала, здригаючись усім тілом. Вона спробувала підвестись, але не змогла, тільки згорнула на ногах розідрану сукню і безсило прихилилася до спинки ліжка. Губи не слухались її. Схлипуючи, ковтаючи слова, дівчина простогнала:

— Хотіли… згвалтувати…

Макдермотове обличчя закам’яніло. Він перевів погляд на молодого негра, який стояв, прихилившись плечем до стіни, і носовиком стирав з обличчя кров.

— Ройс!

В очах Макдермота заяріла холодна лють.

— Ні, ні! — благально пробелькотіла Марша. — Не він! Він урятував!

Вона заплющила очі — подумала, що зараз знову почнеться бійка, і їй зробилося млосно.

Молодий негр випростався, сховав носовика й глузливо сказав:

— Ну, чого ж ви стоїте, містере Макдермот? Бийте й ви! А потім скажете, що били спрожогу, не розібравшись.

Пітер холодно відповів:

— Так, я справді не розібрався, Ройсе. Прошу пробачення.

Він одчував глибоку антипатію до Елоїса Ройса, який поєднував обов’язки камердинера Уоррена Трента із студіюванням юриспруденції в університеті імені Лойоли. Багато років тому Елоїсів батько, син раба, став слугою, приятелем і повірником хазяїна готелю Уоррена Трента. За чверть століття, коли старий помер, місце його зайняв Елоїс, який народився й виріс у «Сейнт-Грегорі». Хлопець жив у приватному помешканні Трента на горішньому поверсі готелю й користувався певними, хоча й не окресленими чітко привілеями — зокрема, мав доволі часу для навчання. Пітер Макдермот вважав, однак, що в Ройса забагато гонору; хлопець з гострою недовірою ставився до будь-яких виявів приязні й шукав образи там, де нею й не пахло.

— Розкажіть, що ви бачили, — сказав Пітер.

— їх було четверо. Четверо юних білих джентльменів.

— Ви впізнали кого-небудь з них?

Ройс кивнув.

— Двох.

— Цього вже досить. — Пітер підійшов до телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка.

— Куди ви хочете дзвонити?

— В поліцію, а то ж куди.

Молодий негр криво всміхнувся.

— Я б вам не радив цього робити.

— Чому?

— Хоч би тому, що мені доведеться свідчити, — Елоїс Ройс почав вимовляти слова з підкресленим південно-негритянським акцентом. — А дозвольте запевнити вас, містере Макдермот, що жоден суд присяжних у нашому суверенному штаті Луїзіана не візьме до уваги свідчення негритоса, коли в згвалтуванні чи у спробі згвалтувати звинувачують білих. Атож, сер, надто коли четверо юних білих джентльменів хором скажуть, що негритос бреше. Нічого не вийде навіть у тому разі, коли міс Прейскотт потвердить мої свідчення, хоч я певен, що татечко не дозволить їй цього, бо не схоче скандалу.

Пітер слухав його, тримаючи трубку в руці. Тепер він поклав її на місце.

— Іноді мені здається, — сказав він, — що ви навмисне згущаєте барви. — Але Пітер знав, що Ройс має рацію. Скинувши оком на Маршу, спитав: — Ви назвали дівчину «міс Прейскотт»?

— Еге ж. Це дочка містера Марка Прейскотта. Того самого Прейскотта. Я не помилився, міс?

Дівчина кивнула головою, дивлячись на них змученими очима.

— Міс Прейскотт, ви знаєте людей, що напали на вас? — спитав Пітер.

— Так, — ледь чутно відповіла вона.

— Вони всі, по-моєму, належать до студентського братства, — докинув Ройс.

— Це справді так, міс Прейскотт?

Вона знов кивнула.

— І ви прийшли сюди разом з ними?

— Так, — прошепотіла Марша.

Пітер помовчав, допитливо дивлячись на неї. Потім сказав:

— Міс Прейскотт, вирішуйте самі — заявляти в поліцію, чи ні. Адміністрація готелю в усьому піде вам назустріч. Боюсь, однак, що Ройс має рацію: якщо ви заявите, розголосу не минути, причому про вас писатимуть не зовсім приємні речі. А втім, без вашого батька ми, звичайно, нічого не робитимемо. Я викличу його сюди, добре?

Марша підвела голову й уперше подивилася Пітерові просто в очі.

— Мій батько в Римі. Будь ласка, не кажіть йому… Ніколи…

— Що ж, тоді ми вживемо інших заходів. Неофіційних. В усякому разі, я вважаю, що такі речі нікому не повинні минати безкарно. — Пітер обійшов ліжко і тільки тепер побачив, яке молоде це дівчисько — майже дитина! — і яке вродливе. — Чи можу я зробити що-небудь для вас зараз?

— Не знаю. Не знаю, — вона знову заплакала, тепер уже беззвучно.

Пітер розгублено постояв над нею, потім вийняв із кишені і подав дівчині білий носовик. Та взяла, втерла очі, висякалася.

— Краще?

Вона кивнула.

— Дякую.

В її душі змішалися образа, сором, гнів, що волав до помсти, сліпої помсти за всяку ціну, і бажання, яке її огортало вже не раз і ще ніколи не здійснювалося — знайти захист і заспокоєння в ласкавих, бережних обіймах. Та сильнішою за всі ці почуття була безмірна, паралізуюча фізична втома.

— Вам треба відпочити, — сказав Пітер Макдермот.

— Тільки не тут.

Він співчутливо кивнув.

— Полежте трохи, а тоді ми відвеземо вас додому.

— Ні, ні! Додому я теж не хочу. А не можна де-небудь тут… у готелі? Тільки в іншій кімнаті…

Він похитав головою.

— На жаль, вільних номерів немає.

Елоїс Ройс тим часом вимив у ванній обличчя, потім став на дверях вітальні і, обдивляючись довкола, стиха свиснув; меблі були поперекидані, на залитому вином килимі валялися недокурки, пляшки, бите скло. Через плече він кинув Макдермотові:

— Видно, тут погуляли на славу.

— Що й казати.

Марша благально спитала:

— Невже не знайдеться хоч якесенької кімнатки? Я згодна будь-куди, аби не додому!

Пітер завагався.

— Можна було б у п’ятсот п’ятдесят п’ятий…

Він глянув на Ройса.

Номер 555 — невеличка кімната — був особистим приміщенням заступника головного адміністратора готелю. Пітер користувався ним дуже рідко, власне, тільки тоді, коли треба було перевдягтися.

— Я піду в будь-який, — сказала Марша. — Тільки подзвоніть, будь ласка, додому й скажіть нашій економці — її звуть Анна, — що я залишуся тут.

— Я можу принести ключ, — запропонував Ройс.

Пітер кивнув.

— І будь ласка, вертаючись, зайдіть туди й візьміть мій халат. Мабуть, треба й покоївку викликати.

— Запросити сюди покоївку — все одно, що влаштувати звідси радіорепортаж.

Пітер подумав: без пліток однаково не обійдеться. Щоразу, коли трапляється така історія, поголос про