Готель - Артур Хейлі

— Маршо, золотко, я робив усе, що міг, але нічого не вийшло. І мені ще доведеться затриматися тут у справах на два-три тижні. Я знаю, що винен перед тобою, золотко, але постараюся винагородити тебе за все, коли приїду, слово честі! — Потім він обережно запитав, чи не хотіла б Марша відвідати свою матір та її нового чоловіка в Лос-Анджелесі; дівчина, навіть не подумавши, відмовилася, і на прощання батько сказав: — То бажаю тобі весело відсвяткувати день народження. Я вже вислав одну штучку, яка тобі дуже сподобається!

Слухаючи його ласкавий голос, Марша мало не заплакала. А втім, вона давно вже навчилася стримувати сльози, як навчилася відганяти від себе думки про те, чому власник великого новоорлеанського універсального магазину, на якого працює цілий загін високооплачуваних адміністраторів, мусить залежати від свого бізнесу більше, ніж будь-хто з його підлеглих. Можливо, в Римі його затримують інші речі, про які він їй не розповідає, так само як вона ніколи не розповість йому про те, що діється в цю мить у номері 1126.

Вирішивши піти звідси, Марша поставила чарку на підвіконня й почула, що внизу грають «Зоряний пил». В цю пізню пору оркестри завжди переходили на старі сентиментальні мелодії, надто коли на естраді були Південні Джентльмени Моксі Б’юкенена — неодмінні учасники всіх урочистостей у готелі «Сейнт-Грегорі». Навіть якби не була на танцях, Марша впізнала б цей оркестр — такі ніжні й чисті звуки вміли видобувати з міді лише Б’юкененові зірки.

Нерішуче зупинившись коло вікна, Марша прикинула, чи варто повертатися на танці. Вона уявила собі знайому картину: розпарені хлопці в смокінгах кривляться, смикаючи себе за комірці й з тугою згадуючи про джинси та футболки; дівчата раз у раз зникають у туалетній кімнаті й там, за зачиненими дверима, хихикаючи, сповіряють одна одній свіжі таємниці; і все це разом узяте схоже на розігрувані дітьми костюмовані шаради. «Нудно бути молодою, — вже не вперше подумала Марша. — Надто коли всі довкола тебе теж молоді». Інколи — як-от тепер — їй дуже хотілося мати дорослого друга, друга-мужчину.

Лайл Дюмер, звісно, на таку роль не годився. Вона подивилася на нього. Він усе ще стовбичив з тими хлопцями під дверима — обличчя червоне й спітніле, накрохмалена маніжка випнулася, чорна краватка зсунулась набік. Марші аж дивно стало, що колись вона могла сприймати його серйозно.

Декотрі хлопці й дівчата вже виходили з номера. По-одному й по-двоє вони зникали в коридорі, й кімната швидко порожніла. Із сусідньої кімнати вислизнув хлопець, з виду доросліший за багатьох присутніх. Марша знала, що його звуть Стенлі Діксон. Старанно причинивши за собою двері, він похитав головою, і до Марші долинули уривки фраз:

— …Дівчата вже збираються… більше не хочуть… бояться… гармидер…

Хтось кинув:

— Не треба було збирати таке кодло…

— А може, котрусь із наших?.. — пробелькотів Лайл Дюмер зовсім п’яним голосом.

— Тільки-от котру?

Хлопці почали обмацувати очима дівчат, які ще лишалися в кімнаті. Марша відвернулася й попрямувала до виходу.

Кілька друзів п’яної Сью Філліп даремно силкувалися поставити й на ноги. Один хлопець, тверезіший за інших, стурбовано гукнув:

— Маршо! Сью зовсім розкисла. Ти не допоможеш?

Вона неохоче зупинилася й подивилась на дівчину, яка розплющила очі й тепер сиділа, прихилившись спиною до стіни. Обличчя в неї було зелене, щелепа відвисла, помада розмазалася по підборідді. Зітхнувши, Марша сказала:

— Допоможіть дотягти її до ванної.

Коли вони втрьох підняли Сью, та заплакала.

Один хлопець хотів залишитись у ванній кімнаті, але Марша виштовхнула його й замкнула двері на клямку. Обернувшись, побачила, що Сью Філліп стоїть перед дзеркалом і з жахом дивиться на себе. «Хвалити бога, — подумала Марша, — хоч шок тебе трохи витверезить». А вголос сказала:

— Тільки без паніки. Кажуть, раз у житті кожен мусить цього зазнати.

— О господи! Мама вб’є мене, — простогнала дівчина й схилилася над унітазом — в неї почалася блювота.

Присівши на край ванни, Марша спокійно зауважила:

— Тепер тобі враз полегшає. Потім я помию тобі обличчя, ти підфарбуєшся, і все буде гаразд.

Вони вийшли з ванної хвилин через десять-п’ятнадцять; на той час у номері вже не лишалося нікого, крім Лайла Дюмера з дружками і хлопця, який допіру просив Маршу допомогти. Цей хлопець підбіг до дівчат і квапливо пояснив:

— Ми все владнали. Подруга Сью візьме її на ніч до себе. — Він потяг Сью за руку, і та слухняно пішла за ним. Обернувшись, хлопець гукнув: — Нас унизу чекає машина. Спасибі, Маршо!

«От і чудово, — подумала Марша. — Ну, а якщо Лайл Дюмер захоче проводжати мене, я дам йому відкоша».

Вона взяла зі стільця пелеринку, яку скинула, допомагаючи Сью Філліп, і в цю мить почула, що двері в коридор зачинилися. Перед дверима, тримаючи руки за спиною, стояв Стенлі Діксон. Тихо клацнув замок.

— Слухай-но, Маршо, — сказав Лайл Дюмер, — куди це ти так поспішаєш?

Марша знала Лайла змалку, але таким бачила його вперше. Перед нею був незнайомий п’яний хам.

— Я йду додому, — сказала вона.

— Ет, облиш. — Поточуючись, він підійшов до неї. — Не комизись, краще вип’ємо.

— Ні, дякую.

Він наче й не почув:

— Ти тільки не брикайся, добре? Ми ж тут усі свої.

— Між нами кажучи, — спроквола процідив Стенлі Діксон, — дехто з нас сьогодні вже звідав райської втіхи. І ми не від того, щоб повторити.

Інші двоє хлопців, чиїх імен вона не знала, вишкірили зуби.

— Ваші бажання мене не цікавлять, — різко відказала дівчина.

«Тільки не показуй, що злякалася», звеліла вона собі й рішуче підійшла до дверей. Але Діксон, який стояв там, лише мовчки похитав головою.

— Будь ласка, — попросила вона. — Будь ласка, випустіть мене.

— Слухай, Маршо, — гукнув Лайл. — Ти ж хочеш, ми знаємо, що ти хочеш. — Він сласно захихотів. — Усі дівчата хочуть. Кажуть «ні», а самі хочуть, аж пищать. Правда ж хлопці?

— Авжеж, — хрипким голосом ствердив третій хлопець. — Тут розводитись нічого, раз — і в ліжко!

— Попереджаю; якщо хтось доторкнеться до мене, я закричу.

— І даремно, — озвався Стенлі Діксон. — Бо зіпсуєш собі всю втіху.

Вона й незчулася, як він ступнув до неї і великою спітнілою лапою затис їй рота. Другою, важко дихаючи, скрутив їй руки, й дівчина мало не задихнулася від горілчаного перегару.

Вона спробувала вирватися, вкусити його за руку, але сили були нерівні. Перед її очима вигулькнуло скривлене гидкою посмішкою обличчя Лайла.

— От що, Маршо, — сказав він. — Не пручайся, все одно не викрутишся. Ти ж знаєш,