Готель - Артур Хейлі
Вона відчайдушно покрутила головою.
Один із хлопців схопив її за руку.
— Ну, чого ти впираєшся, Маршо? Лайл каже, що ти все вмієш. От і доведи нам, добре?
Вона видиралася щосили, але марно. Діксон тримав її в залізних обіймах, Лайл схопив за другу руку, і разом вони тягли її до спальні.
— Хай їй біс, — сказав Діксон. — Ану, беріть за ноги.
Четвертий хлопець відірвав дівчину від підлоги. Вона замолотила ногами, намагаючись ударити його, але теж не змогла — тільки позлітали бальні туфельки. Ще не ймучи віри, що це діється саме з нею, Марша побачила, що її вносять до спальні.
— Останній раз питаю, — тепер уже брутально, відкинувши улесливий тон, сказав Лайл. — Перестанеш ти пручатися чи ні?
— Роздягайте, — сказав хтось. А інший голос — їй здалося, того хлопця, що тримав за ноги, — нерішуче запитав:
— А може, не треба?
— Не дрейф, — озвався Лайл Дюмер. — Нам нічого не буде. її татечко зараз розважається по римських бардаках.
В кімнаті стояли два ліжка. Маршу, яка все ще несамовито видиралася, кинули горілиць поперек того, що було ближче до дверей. Голову її боляче притисли до краю ліжка. Вона побачила над собою стелю — колись білу, а тепер брудно-сіру, з орнаментом посередині, там, де висіла люстра. Люстра була теж брудна, запорошена, а поряд на стелі жовтіла пляма — видно, колись просочилася вода.
Раптом люстра погасла, але в кімнаті світилася ще одна лампа — десь збоку. Діксон трохи пересунув руки. Тепер він напівсидів, напівлежав на ліжку, коло голови Марші, але його руки так само міцно тримали дівчину й затискали їй рот. Вона відчула, як її тіла торкаються інші руки, відчайдушно заборсалась, однак вивільнити ноги не змогла. Тоді вона спробувала перевернутися та тільки почула, як, тріснувши, роздерлася її вечірня сукня.
— Я перший, — сказав Стенлі Діксон. — Ану, нехай хтось сяде на моє місце. — Він важко дихав над її головою. Хтось обійшов ліжко, м’яко ступаючи по килиму. її все ще міцно тримали за ноги, але Діксонова рука почала поволі зсуватися з обличчя, а натомість насувалася чиясь інша. Марша приготувалася — і коли друга рука доповзла до її губ, щосили вп’ялася в неї зубами. Вона прокусила її до кістки.
Розлігся жалібний зойк, руку відсмикнули, і тоді Марша, набравши повні легені повітря, заверещала раз, і вдруге, і втретє, а потім розпачливо крикнула:
— Рятуйте! Рятуйте, люди!
Останнє слово пролунало вже глухо: Діксонова лапа знов опустилася їй на обличчя, і з такою силою, що дівчині аж в очах потемніло. Вона почула, як він гаркнув:
— Ах ти ж йолоп! Ах ти ж ідіот нещасний!
— Вона вкусила мене! — схлипуючи від болю, озвався інший. — Сука, вкусила мене за руку!
Діксон люто просичав:
— А ти сподівався, що вона поцілує її? Тепер увесь готель збіжиться сюди, так його й перетак!
— То, може, тікаймо? — запропонував Лайл Дюмер.
— Цить! — визвірився на нього Діксон.
На хвилину вони завмерли, прислухаючись.
— Тихо, — прошепотів Діксон. — Певне, ніхто не почув.
«Так, ніхто не почув», — з відчаєм подумала Марша. Сльози затуманили їй очі, воля до опору покинула її.
І в цю мить у двері номера постукали. Тричі, твердо й настійно.
— О господи, хтось таки почув, — сказав третій хлопець. 1 простогнав: — Ох, рука болить!
Четвертий злякано спитав:
— Що робитимемо?
У двері постукали знову, ще енергійніше.
Потім з коридора долинуло:
— Відчініть, будь ласка. Я чув крик.
Цей чоловік говорив з м’яким південним акцентом.
— Він там сам один, — прошепотів Лайл Дюмер. — Може, якось обдуримо його?
— Варто спробувати, — видихнув Діксон. — Беру це на себе. — Він пробурмотів до когось із хлопців: — Ану, тримай її, та гляди, не випусти, ясно?
Цього разу руки, що тримали Маршу, помінялися блискавично.
Потім клацнув замок, рипнули, прочиняючись, двері, і Стенлі Діксон, удаючи здивування, сказав:
— Слухаю вас?
— Прошу пробачення, сер. Я службовець готелю, — промовив той самий голос. — Йдучи коридором, я почув крик.
— Почули крик, кажете? — несподівано зухвалим, задирливим тоном перепитав Діксон. Та потім, видно, вирішив змінити тактику, бо вже спокійно додав: — Що ж, дякую. Тільки ви даремно турбувалися: просто моїй дружині приверзлося щось уві сні. Вона лягла спати раніше від мене. Тепер вона вже заспокоїлася.
— Що ж… — нерішуче сказав другий голос. — Коли справді нічого не сталося…
— Анічогісінько. Просто скрикнула вві сні — з ким цього не буває.
Він говорив упевнено й переконливо. Марша зрозуміла, що за мить двері зачиняться. Відколи вона, заплакавши, обм’якла, рука на її обличчі теж трохи розслабилася. І тепер, зібравши всі сили, дівчина шарпнулася вбік, і на мить їй вдалося вивільнити голову.
— Рятуйте! — заволала вона. — Не вірте йому! Рятуйте!
Їй знову грубо заткнули рота, але незнайомець уже зовсім іншим тоном сказав:
— Прошу впустити мене.
— Це приватне помешкання. Я сказав вам: моя дружина кричить уві сні.
— Даруйте, сер, але я не вірю вам.
— Ну, що ж, — сказав Діксон. — Заходьте.
Мов по команді, руки, що тримали Маршу, пустили її. Дівчина притьмом піднялася на руках, обличчям до дверей. У спальню ввійшов молодий негр — хлопець років двадцяти — двадцяти трьох, з розумним обличчям, чепурно вдягнений і старанно зачесаний.
З першого ж погляду зрозумівши, що тут діється, він різко сказав:
— Зараз же відпустіть дівчину!
— Ні, ви тільки подивіться, хлопці, — промовив Діксон. — Ви тільки подивіться, хто нами командує!
Марша підсвідомо зауважила, що двері в коридор усе ще прочинені.
— Ну що ж, негритосе, — процідив крізь зуби Діксон. — Ти сам набивався, так на ж тобі!
Він блискавично по-боксерському викинув уперед правий кулак, вклавши в удар усю силу і вагу свого кремезного, дужого тіла. Якби цей удар влучив у ціль, молодий негр не встояв би на ногах. Але той одним рухом, легким, як балетне па, відхилився вбік, і кулак ковзнув мимо його голови. І в ту мить, коли Діксон, втрачаючи рівновагу, хитнувся вперед, негр лівою рукою, знизу вгору, щосили затопив нападникові в щелепу.
Марша почула, як у коридорі відчиняються двері.
Тримаючись рукою за щоку, Діксон просичав:
— Ах ти ж сучий син! — І, обернувшись до своїх дружків, скомандував: — Ану, всі разом!
Тільки хлопець із прокушеною рукою зостався на місці. Троє ж інших водночас накинулися на молодого негра і збили його з ніг. Марша чула глухі удари, а з коридора — дедалі гучніший гомін голосів.
Хлопці теж почули його.
— Ушиваймося, бо погоримо! — вигукнув Лайл Дюмер.
Перший кинувся до дверей
