Готель - Артур Хейлі
Коли він увійшов з чарками до кухні, Крістіна саме виливала збиті яйця з миски на сковорідку, що тихо шкварчала.
— Ще три хвилинки — і все, — сказала вона.
Він дав їй чарку, й вони цокнулися.
— Ну, послухаємо, що ви скажете, — промовила Крістіна. — Омлет готовий.
Вона недаремно пишалася своїм умінням — легкий, присмачений зіллям омлет танув у роті.
— Справжній делікатес! — вигукнув Пітер. — Якби ж то його всюди так готували!
— А ще я вмію варити яйця.
Він поблажливо помахав рукою.
— Перевіримо як-небудь за сніданком.
Потім вони повернулися до вітальні, й Пітер змішав ще два коктейлі. Доходила вже друга година ночі.
Сидячи біля неї на софі, він кивнув на недоречний у цій кімнаті годинник.
— У мене таке враження, ніби ця махина супиться на мене — мовляв, чи не час тобі вже йти?
— А він може, — відповіла Крістіна. — Це батьків годинник, стояв у нього в кабінеті, перед очима в пацієнтів. Єдина річ, яку я забрала з собою.
Вони посиділи мовчки. Колись Крістіна розповіла йому про авіакатастрофу у Вісконсіні — розповіла спокійно, без емоцій…
Нарешті він стиха проказав:
— Певно, коли це сталося, найстрашнішою була самотність.
— Я хотіла вмерти, — відповіла вона просто. — Та потім це минуло. Через якийсь час.
— Яким?
Вона силувано всміхнулася.
— Душевні рани загоюються швидко. Оте бажання — вмерти — зникло за тиждень чи за два.
— А потім?
— Приїхавши до Нового Орлеана, я наказала собі: більше не думай про це. Але не думати не могла. І легше мені не ставало, а навпаки, гіршало. Я розуміла: треба щось робити, але де себе подіти — не знала.
Вона замовкла, і Пітер спитав:
— А що ж далі?
— Можна було б повернутися до університету, але я поклала собі не вертатись. Вчитися заради самого тільки диплома не хотілося, та й навчання втратило принадність, почало видаватися забавою.
— Я вас розумію.
Крістіна задумано піднесла до губ чарку. Дивлячись на її чіткий профіль, він подумав, що цій дівчині, видно, не позичати ні витримки, ані самовладання.
— Ну, а потім, — провадила вона далі, — побачила якось на площі Карондель вивіску «Курси секретарок» і вирішила, що саме це мені й потрібно. Вивчуся на секретарку й працюватиму з ранку до вечора, ні про що, крім роботи, не думаючи. І так воно й вийшло.
— А як ви опинилися в «Сейнт-Грегорі»?
— Я там жила, відколи приїхала з Вісконсіну. І одного ранку, снідаючи, прочитала у відділі оголошень «Таймс-Пікаюн», що власникові готелю потрібна секретарка. Було ще зовсім рано, я зрозуміла, що буду перша, й стала чекати. Тоді У. Т. ще приходив на роботу раніше від усіх. Коли він прийшов, я вже сиділа в його приймальні.
— І він зразу взяв вас?
— Та як вам сказати… Слів «Гаразд, я вас беру» я так і не почула. Дізнавшись, чого я там сиджу, У. Т. відразу завів мене до свого кабінету й почав диктувати листи, а потім завалив поточними справами, і на той час, коли почали приходити інші претендентки, я вже працювала на повну силу. Ну, і вже з власної ініціативи казала їм, що місце зайняте.
Пітер засміявся.
— Старий вірний собі в усьому!
— Він, мабуть, ще довго не знав би, як мене звуть, якби за три-чотири дні по тому я не залишила на його столі записки: мене, мовляв, звуть Крістін Френсіс, прошу призначити мені таку-от платню. Записку він повернув мені, не сказавши ні слова, — тільки поставив у кутку свій підпис і на тому всі формальності скінчилися.
— Просто, як у казці, — сказав Пітер, підводячись і потягуючись усім своїм дужим тілом. — Отой ваш годинник знову витріщається на мене. Я, мабуть, таки піду.
— Якось воно несправедливо вийшло, — докірливо мовила Крістіна. — Весь вечір пробалакали тільки про мене.
Вона раптом зловила себе на тому, що думає про нього як про мужчину — сильного мужчину, який, напевно, вміє бути ніжним. Вона вже бачила це сьогодні, коли він на руках переносив Олберта Уеллса з одного номера в другий. І запитала себе: «А що, якби ти опинилася в його руках?..»
— Зате ми чудесно провели його — і розважили душу після такого паскудного дня. А про інші речі ми ще набалакаємося, правда ж?
Він стояв над нею, дивлячись їй просто в очі. Вона кивнула, і тоді він нахилився й легенько поцілував її.
В таксі, викликаному по телефону від Крістіни, Пітер Макдермот розслабився і, віддаючись почуттю приємної втоми, почав перебирати події минулого дня, що вдерлися, власне, і в день новий. Після звичайної пайки денних турбот вечір підніс йому свої сюрпризи: неприємну розмову з герцогинею Кройдонською, клопоти з Олбертом Уеллсом, напад на Маршу Прейскотт. І до всього того — нові проблеми, пов’язані з Огілві, Гербі Чендлером, а тепер ще й Кертісом О’Кіфом, чий приїзд для нього, Пітера, міг означати втрату роботи.
Та все це відступало перед думкою про Крістіну — Крістіну, яку він так давно знав, але сьогодні неначе побачив уперше. Він нагадав собі: жінки вже двічі накоїли тобі лиха. Тож стримуйся, не давай серцю волі. Ти просто не маєш більше права бути легковажним…
Таксі швидко мчало Єлісейськими Полями до центру міста. Минаючи те місце, де їх з Крістіною затримали, Пітер помітив, що канатний бар’єр уже знято й поліції немає. Але згадка про трагедію знову викликала в нього якийсь невиразний неспокій, що не залишав його й тоді, коли машина зупинилася біля його дому — за два квартали від готелю «Сейнт-Грегорі».
Вівторок
1
Як усі готелі, «Сейнт-Грегорі» прокидався рано, мов солдат-ветеран на передовій після короткого, чуткого сну. Задовго до того, як перший мешканець підводився з ліжка й, сонно спотикаючись, човгав до ванної, всі механізми готельної служби вже працювали злагоджено й ритмічно.
Близько п’ятої ранку бригади нічних прибиральниць, що протягом восьми годин гарували в службових і кухонних приміщеннях, на сходах і в головному вестибюлі, стомлено зносили свої знаряддя в комори — до наступної ночі. А там, де вони^ пройшлися, підлога блищала, дерево
