Готель - Артур Хейлі

— Хвилиночку, містере Макдермот, — якщо досі реєстратор розмовляв підкреслено байдужим тоном, то тепер у його голосі забриніли ворожі нотки. — Хіба ви не знаєте, що містер Трент завів порядок, за яким…

— Зараз порядкую тут я, — різко перебив його Пітер. — І ще одне: коли вас заступатиме денний черговий, перекажіть йому, щоб підготував для мене пояснення, чому містера Уеллса переселили з його попереднього номера в чотирнадцять-тридцять дев’ятий. І від себе можете додати, що в разі, коли пояснити цього він не зуміє, хай нарікає сам на себе.

Кинувши трубку, він підморгнув Крістіні.

5

Коли Пітер Макдермот вийшов із Президентського люкса, герцогиня Кройдонська повернулася до вітальні, старанно причинила за собою двері й люто процідила:

— Де твоя голова? Ти просто збожеволів, збожеволів цілковито й остаточно!

Герцог, знітившись, посовався в кріслі — як завжди, коли дружина брала його в роботу.

— Вибач, люба. Телевізор був увімкнутий. Я не чув, що ви ще розмовляєте. Думав, той тип уже пішов. — Він ковтнув віскі з содовою із чарки, яку держав у тремтячій руці, й жалісно додав: — Крім того, все разом узяте вибило мене з колії.

— «Вибач»! «Вибило з колії»! — В голосі дружини прорвалися істеричні нотки, а це було зовсім не схоже на неї. — Невже ти не розумієш, що все це може призвести до катастрофи?

— Розумію. Все це дуже серйозно. Дуже, дуже серйозно, хай йому біс.

Жалюгідний, скоцюрблений у глибокому шкіряному кріслі, він здавався тепер карликом і нагадував тих мишоподібних істот у капелюхах-котелках, що їх так полюбляють малювати англійські карикатуристи.

— Після того, що ти накоїв, я зробила все, що могла, — гнівно провадила далі герцогиня. — Зробила геть усе, щоб люди думали, ніби ми провели цей вечір удвох у готелі. Я навіть підкинула версію про коротку прогулянку, на випадок, коли хто-небудь бачив, як ми поверталися. І після всього ти, як найпослідущий дурень, увалюєшся й заявляєш, що забув свої сигарети в машині!

— А хто мене чув? Тільки цей тип, цей адміністратор. Він не звернув уваги.

— Звернув. Я стежила за виразом його обличчя. — Герцогиня подумки наказала собі зберігати самовладання. — Ти хоч розумієш, в яку страшенну халепу ми вскочили?

— Я ж уже сказав. Розумію. — Герцог допив віскі і втупився очима в порожню чарку. — І страшенно шкодую, що так вийшло… Якби ти не вмовила мене… Якби я знав, що роблю…

— Ти був п’яний! Ти був п’яний, коли я застала тебе, і ти й досі не витверезився.

Він покрутив головою, намагаючись прогнати хміль.

— Ні, я вже тверезий. — І раптом його теж прорвало: —А якого біса ти стежила за мною? Чого ти полізла туди? Якби тебе не принесло…

— Облишмо це. Зараз ідеться про інше.

— Ти вмовила мене, — повторив він.

— Це був єдиний вихід. Єдиний! Тільки так ми можемо вискочити на сухе.

— Не вірю. Якщо поліція знайде…

— Спочатку треба, щоб вона запідозрила нас. Саме тому я розіграла комедію з офіціантом. Це майже алібі, бо тепер усі вважатимуть, що ми весь вечір перебули тут… Цебто, вважали б, якби ти не зіпсував усе своїми сигаретами… Мені просто плакати хочеться!

— А ти поплач, — сказав герцог. — Це буде цікаво. Хоч слізьми доведеш, що ти жінка!

Він випростався в кріслі, й покірливий, жалісний вираз раптом зійшов з його обличчя, очі дивилися майже твердо. Ця риса його вдачі — герцог умів змінюватись, як хамелеон, — не раз вражала його знайомих, і ніхто з них не знав напевно, коли він щирий, а коли прикидається.

Герцогиня зашарілася, і від цього її вродливе обличчя з класичними рисами ще покращало.

— Можна було б обійтися без цього.

— Можливо. — Герцог підвівся, підійшов до столика, налив, розпліскуючи, в чарку віскі й чвиркнув содової води з сифона. Потім, не обертаючись, сказав: — Я, однак, вважаю, що саме це отруює нам життя.

— А я цього не вважаю. Нам отруюють життя тільки твої негідні звички, до яких я зовсім непричетна. Мало того, що ти саме сьогодні заявляєшся до якогось брудного картярського кубла та ще й приводиш із собою оту дівку…

— Навіщо повторюватися, — втомлено сказав герцог. — Я ж уже все це чув. У машині, коли ми поверталися. Перше, ніж сталося оте…

— Я не думала, що мої слова дійшли до твоєї свідомості.

— Твої слова, люба, доходять крізь найгустіший туман. І хоч як я прагну огорнутися непроникним туманом, мені це не вдається. — Герцог Кройдонський ковтнув віскі й запитав: — Чому ти вийшла за мене заміж?

— Передусім, напевно, тому, що ти вирізнявся з-поміж людей нашого кола — чогось добивався, мав у житті якусь мету. Звідусіль я тільки й чула, що аристократія звиродніла. А ти, як тоді мені здавалося, спростовував це власним прикладом.

Він підніс чарку до очей і почав розглядати її проти світла.

— Тепер, очевидно, вже не здається?

— Лишилася тільки видимість, яка без моєї підтримки розвіялася б.

— Як же тоді Вашінгтон?

— Ти маєш усі шанси потрапити туди, якщо слухатимешся мене — якщо кинеш пити й спатимеш у власному ліжку.

Її чоловік глухо засміявся.

— У власному ліжку, кажеш? Воно надто холодне, хай йому біс.

— Я вже казала: без цього можна обійтися.

— А ти коли-небудь замислювалася, чому я одружився з тобою?

— Про деякі причини догадувалася.

— Тоді я назву тобі найголовнішу. — Він ще раз ковтнув віскі, немов підбадьорюючи себе, а тоді хрипко сказав: — Я хотів покласти тебе в те ліжко. Якнайшвидше. А іншого шляху, крім законного, не було.

— Дивно, що ти цього так домагався. Адже ти мав такий широкий вибір — і до, і після шлюбу.

Його налиті кров’ю очі втупилися їй в обличчя.

— Мені не. потрібні були інші. Тільки ти. І досі потрібна тільки ти.

— Годі! — перепинила вона, — Ти зайшов надто далеко.

Він похитав головою.

— Ні. Сьогодні ти мене вислухаєш. Мене вабила твоя гордість, люба. Твоя величава, нелюдська гордість. Я не хотів ламати ЇЇ. Хотів поділяти її з тобою. Щоб ти лежала розпростерта. Розкинувши ноги. Гаряча. Трепетна…

— Замовкни! Замовкни, ти… ти, розпуснику! — Її обличчя пополотніло, голос зірвався на вереск. — Хай поліція натрапить на твій слід, нехай тебе схоплять, нехай тобі дадуть десять років!

6

Коли Олберта Уеллса перенесли до номера 1410-го, прибув готельний лікар д-р Аронс — огрядний, добродушний, огорнутий майже видимою хмарою алкогольних випарів. Він з готовністю прийняв пропозицію доктора Аксбріджа, який сказав,