Щиголь - Донна Тартт
Борис захихотів. У купі грошей він негайно помітив і схопив циліндрик із-під фотоплівки, який відкрив тремтливими руками. Устромив туди кінчик мізинця та облизав його.
— Оце круто, — сказав він, провівши пальцем по яснах. — Котку впісяється, що не захотіла прийти.
Я показав йому сережки на розкритій долоні.
— Гарні, — сказав він, майже не подивившись на них.
Він висипав порошок на нічний столик.
— За це можна вторгувати дві тисячі баксів.
— Вони належали моїй матері.
Батько продав більшість її коштовностей іще в Нью-Йорку, включно з обручкою. Але тепер я побачив, що Ксандра залишила деякі з них для себе, й мене опанував дивний смуток, коли я побачив, що вона вибрала. Не перли й не рубінову брошку, а дешеві речі з маминої юності, серед них чарівний браслет, який мама носила в старших класах, із підвісками у формі кінських підків, пуантів і чотирилисткової конюшини, які подзенькували, коли вона рухала рукою.
Борис випростався, ущипнув себе за ніздрі й подав мені банкноту, згорнуту в трубочку.
— Хочеш?
— Ні.
— Понюхай. Ти відразу відчуєш себе краще.
— Ні, дякую.
— Тут цього порошку чимало. Ми можемо зберегти трохи для себе, а решту продати.
— Ти вже його пробував? — запитав я з сумнівом, подивившись на випростане тіло Ксандри.
Хоч вона й перебувала в цілковитій відключці, мені не хотілося, щоб ми розмовляли над її спиною.
— Та пробував. Котку його любить. Він, щоправда, дорогий. — На хвилину він начебто вимкнувся, потім закліпав, швидко-швидко. — Ну ж бо. Призволяйся, — сказав він, сміючись. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.
— Я й без цього геть заморочений, — сказав я, рахуючи гроші.
— Так, але це прочистить тобі мозок.
— Борисе, я не можу зараз балдіти, — сказав я, вкладаючи сережки й чарівний браслет до кишені. — Якщо ми поїдемо, то треба вирушати зараз. Перш ніж сюди почнуть приходити люди.
— Які люди? — скептично запитав Борис, похитуючи кінчиком пальця перед своїми ніздрями.
— Повір мені, це станеться скоро. З’являться працівники служби опіки над неповнолітніми та інші.
Я рахував гроші — 1321 долар плюс монети; значно більшу суму можна було набрати у фішках, близько п’яти тисяч доларів, але ці гроші я вирішив їй залишити.
— Половина мені й половина тобі, — сказав я, розкладаючи гроші на дві рівні купки. — Тут їх вистачить на два квитки. Мабуть, ми вже не встигнемо на останній авіарейс, але нам треба поквапитись і зловити таксі до аеропорту.
— Зараз? Уночі?
Я перестав рахувати гроші й подивився на нього.
— Тут у мене нікого немає. Нікогісінько. Надо. Вони запхають мене до дитячого будинку так швидко, що я й отямитися не встигну.
Борис кивнув на тіло Ксандри — дивитись на яке було не вельми приємно, бо, розкинувшись на ліжку обличчям у матрац, вона дуже скидалася на труп.
— А що робити з нею?
— А що ми, в біса, можемо зробити? — сказав я після короткої паузи. — Зачекати, поки вона прокинеться й побачить, що ми пограбували її?
— Не знаю, — сказав Борис, подивившись на неї з сумнівом. — Мені просто шкода її.
— Не шкодуй. Я їй не потрібен. Вона покличе тих людей, як тільки зрозуміє, що інакше не зможе мене позбутися.
— Тих людей? Не розумію, про кого ти говориш.
— Борисе, я неповнолітній. — Я відчував, як на мене накочується знайома хвиля паніки. Ситуація, звичайно, не була ситуацією життя або смерті, але я сприймав її саме як таку, дім для мене наповнювався димом, вогонь перекривав усі виходи. — Не знаю, як це робиться у вашій країні, але я не маю тут ані родини, ані друзів…
— Мене! Ти маєш мене!
— І що ти можеш зробити? Усиновити мене? — Я підвівся на ноги. — Зрозумій, якщо ти зі мною, то нам треба поквапитися. Твій паспорт із тобою? Без нього ти не зможеш сісти в літак.
Борис підніс руки вгору жестом «досить уже», який здавався мені дуже російським.
— Стривай! Ти надто поспішаєш.
Я зупинився на півдорозі до дверей.
— У чому твоя проблема, Борисе, бляха-муха?
— Моя проблема?
— Це ж ти хотів утекти! Це ти просив мене, щоб я приєднався до тебе! Учора ввечері.
— І куди ж ти вирушаєш? До Нью-Йорка?
— А куди ще?
— Я хочу поїхати кудись туди, де тепло, — відразу відповів він. — У Каліфорнію.
— Це дурне. Кого ми там знаємо?
— Ка-лі-фор-нія, — прокаркав він.
— Ну, знаєш…
Хоч я нічого не знав про Каліфорнію, було цілком реально припустити, що Борис (крім кількох рядків із «California Über Alles»[110], які він тепер мугикав) знав про неї ще менше.
— А куди в Каліфорнії? У яке місто?
— Яка різниця?
— Це великий штат.
— От і круто! Як ми розважимося! Весь час перебуватимемо під кайфом, читатимемо книжки, будемо розкладати вогнища! Спати на пляжі!
Я дивився на нього довгу, нескінченну хвилину. Його обличчя горіло вогнем, а рот був у чорних плямах від червоного вина.
— Гаразд, — сказав я, дуже добре знаючи, що ступаю крок назустріч найбільшій помилці у своєму житті — дрібному злодійству, бляшанці для милостині, ночівлі на хідниках і бездомності, довбаному животінню, з якого ніколи не виберуся.
Борис був у захваті.
— Отже, на пляж? Так?
Ось так воно все й летить до чортів — в одну секунду.
— Куди хочеш, — сказав я, відкидаючи волосся з очей. — Але ми повинні вшитися звідси негайно. Будь ласка.
— Як? Цієї хвилини?
— Так. Тобі треба зайти додому і щось там узяти?
— Сьогодні вночі?
— Я не жартую, Борисе. — Суперечка з ним повернула паніку, яка знову стала накочуватися на мене. — Я не можу просто сидіти й чекати. — Картина була проблемою, я не знав, як я зможу дати їй раду, та коли я виведу Бориса з дому, то щось вигадаю. — Прошу тебе, ходімо.
— Невже в Америці так погано з державною опікою? — недовірливо запитав Борис. — Ти наче про копів говориш.
— Ти йдеш зі мною? Так чи ні?
— Мені потрібен певний час. Тобто ми не можемо так одразу поїхати. Присягаюся тобі — не можемо! Зачекай трохи. Дай мені день! Один день!
— Навіщо?
Він явно розгубився.
— Ну, ти розумієш, тому що…
— Чому?
— Тому що — тому що я повинен побачитися з Котку! І ще купа всіляких справ! Скажу тобі чесно, сьогодні ти поїхати не зможеш, — повторив він, коли я промовчав. — Довірся мені. Ти сам потім пошкодуєш. Ходімо до мене. Зачекай до ранку, перш ніж кудись їхати!
— Я не можу чекати, — відрубав я, взяв свою половину грошей і рушив до своєї кімнати.
— Поттере… — Він рушив за мною.
— Чого тобі?
— Я повинен
