Щиголь - Донна Тартт
— Поттере, мені треба йти…
— Ні, будь ласка, не йди.
— Котку там божеволіє. Я повинен тепер бути в її матері. Вона не бачила мене вже сорок вісім годин.
— Послухай-но, скажи їй, нехай вона приходить сюди, якщо хоче, — розкажи, що сталося. Але буде зовсім кепсько, якщо ти зараз підеш.
Ксандра була заклопотана гостями та своїм горем, тому Борис зміг піднятися нагору й зателефонувати з її кімнати, зазвичай замкненої, де ані я, ані Борис ніколи не були. Десь через десять хвилин він швидко спустився вниз.
— Котку сказала, щоб я залишився, — сказав він, сівши з розгону на канапу поруч зі мною. — Вона просила мене переказати тобі, що їй дуже шкода.
— Ого, — сказав я, мало не заплакавши, і притулив долоню до обличчя, щоб він не помітив, як я здивувався й розчулився.
— Я хотів сказати, вона знає, що це таке. Її батько також помер.
— Справді?
— Так, кілька років тому. Як і твій, він загинув в автомобільній аварії… Щоправда, вони не були дуже близькими…
— Хто помер? — запитала Джанет, нависши над нами, постать у зім’ятій шовковій блузці, яка тхнула травичкою та макіяжем. — Хтось іще помер?
— Ні, — коротко відрубав я.
Я не любив Джанет — це була та сама легковажна особа, яка взялася доглядати Поппера, а потім наклала йому їжі й замкнула в домі.
— Я звертаюся не до тебе, а до нього, — сказала вона, відступивши і спрямувавши неуважний погляд на Бориса. — Хтось помер? Хтось тобі близький?
— Так, я втратив кількох людей.
Вона закліпала очима.
— Ти звідки приїхав?
— А в чому річ?
— Голос у тебе дивний. Схожий на британський або якийсь такий. Але ні. Він схожий на суміш британського й трансильванського.
Борис зареготав.
— Трансильванського? — перепитав він, показавши їй свої ікла. — Хочеш, укушу?
— Кумедні ви хлопці, — пробурмотіла вона, потім постукала Бориса по голові дном келиха з вином і подибала прощатися зі Стюартом і Лізою, які вже наготувалися йти.
Ксандра, схоже, ковтнула пігулку.
— Мабуть, більш ніж одну, — сказав мені Борис на вухо.
Здавалося, вона перебуває на межі відключення. Борис — із мого боку це було паскудно, але я не хотів цього робити — забрав у неї сигарету й погасив її, а потім допоміг Кортні провести її сходами до її кімнати, де вона лягла на ліжко долілиць, не зачинивши дверей.
Я стояв у дверях, поки Борис і Кортні скидали з неї черевики, — уперше з цікавістю оглядаючи кімнату, яку вона та мій батько завжди тримали замкненою. Брудні філіжанки й таці, стоси журналу «Glamour», ліжко, застелене пишним зеленим покривалом, лептоп, яким мені не дозволяли користуватися, велотренажер — хто знав, що вони тут мають навіть велотренажер?
Ксандрині черевики вони скинули, але далі вирішили не роздягати її.
— Ви хочете, щоб я тут заночувала? — запитала Кортні Бориса тихим голосом.
Борис безсоромно потягся й позіхнув. Його сорочка задерлася вгору, а джинси сповзли дуже низько, й було видно, що він без трусів.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав він. — Але вона, схоже, цілком відключилася.
— Мені байдуже.
Можливо, я геть накурився — а я накурився, — але вона нахилилася так близько до нього, що, мені здалося, вона намагається спокусити його, й мене це дуже насмішило.
Я, либонь, засопів або здушено засміявся, і Кортні обернулася саме вчасно, щоб побачити мій комічний жест — я показував Борисові великим пальцем на двері, мовляв, жени її втришия звідси!
— З тобою все гаразд? — холодно запитала вона, подивившись на мене згори вниз.
Борис також сміявся, та, коли вона обернулася до нього, він узяв себе в руки й змінив вираз обличчя на душевний і стурбований, що насмішило мене ще більше.
ХІХ
Коли всі роз’їхалися, Ксандра повністю відключилась — вона спала так міцно, що Борис дістав кишенькове люстерко з її сумочки (у якій він шукав пігулки та гроші) і підніс їй до носа, щоб з’ясувати, чи вона дихає. У її гаманці було 229 доларів, які я взяв без будь-яких докорів сумління, бо їй залишилися кредитки й нереалізований чек на $2025.
— Я так і думав, що Ксандра — це не справжнє її ім’я, — сказав я, посунувши до нього її водійське посвідчення: обличчя помаранчевого кольору, інша зачіска з розпушеним волоссям, ім’я Сандра Джей Террелл, без будь-яких скорочень. — Цікаво, від чого ці ключі?
Борис — як лікар зі старомодного кінофільму — спробував її пульс, сидячи на ліжку біля неї, й підніс люстерко до світла.
— Да, да, — пробурмотів він, потім буркнув іще щось, чого я не зрозумів.
— Чого ти?
— Вона вимкнулася.
Він тицьнув пальцем їй у плече, а потім нахилився над нею і став дивитися в шухляду тумбочки, де я поквапно розбирав цілу купу розмаїтого сміття: монетний дріб’язок, фішки, губну помаду, підставки під пивні кухлі, накладні вії, засіб для зняття лаку з нігтів, потріпані книжки в м’яких обкладинках («Ваші вразливі зони»), пробники парфумів, старі касети, карти страхування, прострочені років на десять, і ціла купа реклам на сірникових коробках із контори «Рено» з написами: «Надаємо послуги у справах про водіння автомобіля в нетверезому стані та всіх видах злочинів, скоєних під наркотиками».
— Оце я заберу, — сказав Борис, простягши руку й забираючи стрічку з презервативами. — А це що? — Він підібрав якусь річ, на перший погляд схожу на бляшанку з кока-колою, та, коли він її потрусив, вона заторохтіла. — Ха, — сказав він і передав її мені.
— Молодець, — сказав я, відкручуючи кришку (бляшанка виявилася несправжньою) і висипаючи її вміст на нічний столик. — Оце так, — сказав я через кілька секунд.
Саме тут Ксандра тримала свої чайові — почасти готівкою, почасти фішками. Там було також чимало інших речей — так багато, що мені знадобився певний час, аби їх роздивитись, але мій погляд відразу впав на сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері й зникли незадовго перед тим, як батько покинув нас.
— Ого, — сказав я, піднявши одну з них великим і вказівним пальцями. Мати вдягала ці сережки майже на кожну коктейльну вечірку й на кожний врочистий вихід — синьо-зелена прозорість каменів, їхній порочний опівнічний блиск був так само частиною її, як і колір її очей або гострі темні пахощі її
