Щиголь - Донна Тартт

XV

— Він сказав, ти маєш купу грошей, — повідомив мені Борис пізніше, увечері на дитячому майданчику, поки ми сиділи там, чекаючи, коли наркотик подіє.

У мене було слабке бажання, щоб ми прийняли його іншої ночі, але Борис переконав мене, що це поліпшить моє самопочуття.

— Ти повірив, що в мене купа грошей і я тобі про це не сказав?

Ми сиділи на гойдалці, як мені здавалося, вічно, але досі не дочекалися того, чого я собі не уявляв.

Борис знизав плечима.

— Не знаю. Є багато речей, про які ти не розповідаєш мені. Якби в мене були гроші, я тобі сказав би. Але все о’кей.

— Я не знаю, що мені робити. — Відбувалося все непомітно, але я став помічати, як у гравії біля моїх ніг закрутився калейдоскоп химерних візерунків — брудний лід, діаманти, зблиски битого скла. — У нас починається щось моторошне.

Борис штовхнув мене ліктем.

— Я теж тобі дечого не сказав, Поттере.

— Чого?

— Мій батько повинен поїхати звідси. По своїй роботі. Через кілька місяців він повернеться до Австралії. А потім, я думаю, — до Росії.

Настала мовчанка, яка тривала, певно, п’ять секунд, не довше, але здавалося, що вона триває годину. Борис? Поїде звідси? Усе, здавалося, замерзло, наче планета зупинилася.

— Але я нікуди не поїду, — спокійно повідомив мене Борис. Його обличчя в місячному світлі заблимало, як в актора у німому чорно-білому фільмі. — До сраки мені все це. Втечу.

— Куди?

— Не знаю. Втечеш зі мною?

— Так, — сказав я бездумно, а тоді запитав: — І Котку з нами?

Він скорчив гримасу.

— Не знаю.

Кіноякість того, що з нами відбувалося, стала такою стабільною, що вся подібність до реального життя зникла; нас нейтралізувало, екранізувало, сплющило; поле мого зору було обмежене чорною рамкою; те, що Борис казав, я бачив унизу у вигляді субтитрів. Потім я відчув, як дно мого шлунка провалилося. О Боже, подумав я, зануривши обидві руки у своє волосся, емоції так бурхливо заполонили мене, що я не міг би пояснити, що зі мною діється.

Борис досі щось говорив, і я зрозумів: якщо не хочу навічно заблукати в цьому зернистому світі Носферату[107], наповненого тінями та чорно-білим, важливо дослухатися до того, що він каже, й не заплутатись у штучній мережі речей.

— …ну я начебто розумію, — похоронним голосом казав він у міру того, як крапельки та бризки тліну танцювали навколо нього. — Для неї це навіть не втеча, бо вона повнолітня, ти розумієш? Але вона вже мусила жити на вулиці, і їй це не сподобалося.

— Котку жила на вулиці? — мене опанував несподіваний напад співчуття до неї, якимсь чином оркестрований, майже супроводжуваний кінематографічною музикою, хоч трагедія того, що з нею відбувалося, була напрочуд реальною

— На вулиці доводилося жити й мені, в Україні. Але я жив там у компанії зі своїми друзями, Максом і Серьожею, — і це ніколи не тривало довше ніж кілька днів. Іноді то була справжня розвага. Ми розташовувалися в підвалах покинутих будинків, пили, хапали буторфанол[108], навіть вогнища іноді розкладали. Та я завжди повертався додому, коли батько тверезів. А в Котку все інакше. Один із бойфрендів її матері чого тільки з нею не витворяв. Тож вона втекла з дому. Спала в підворіттях. Жебрала — брала в рот у хлопців за гроші. На певний час навіть покинула школу, але в неї вистачило мужності повернутися назад і довчитися після всього, що з нею сталося. А люди, як ти знаєш, багато чого базікають.

Ми мовчали, розмірковуючи про жахливість такого існування, і мене опанувало таке відчуття, ніби ці кілька слів допомогли мені пережити всю вагу й масштаб і життя Котку, і Борисового.

— Пробач, що мені не подобається Котку, — цілком щиро попросив я.

— Пробач і ти мені, — тверезо зауважив Борис. Його голос, здавалося, проникав мені в мозок, обминаючи мої вуха. — Але ти їй також не подобаєшся. Вона вважає, що ти розбещений. Що ти не пережив нічого з того, що довелося пережити мені та їй.

Ця критика здалася мені слушною.

— Схоже на правду, — сказав я.

Здавалося, минула певна інтерлюдія, важка й миготлива: тремтливі тіні, перешкоди, сичання невидимого проектора. Коли я підняв руку на світло й подивився на неї, вона була поцяткована пилюкою і прозора, наче шматок зіпсованої фотоплівки.

— Ух ти, я теж тепер бачу, — сказав Борис, обертаючись до мене повільним рухом заводного механізму, швидкістю в чотирнадцять кадрів за секунду.

Його обличчя було біле, як крейда, а зіниці — темні й величезні.

— Що бачиш? — обережно запитав я.

— Ти знаєш… — Він помахав своєю освітленою чорно-білою рукою в повітрі. — Усе пласке, наче в кіно.

— І ти також… — то це не тільки в мене? Отже, він бачив світ таким самим?

— Аякже, — відповів Борис, із кожною миттю все менше схожий на людину, а все більше на шматок засвіченої плівки з нітрату срібла десь років двадцятих, причому світло сяяло за ним із якогось прихованого джерела. — Проте мені хотілося б побачити щось кольорове. Наприклад, як «Мері Поппінс».

Коли він це сказав, я засміявся безконтрольним сміхом, так гучно, що мало не впав із гойдалки, бо тепер напевне знав: він бачить те саме, що і я. І навіть більше: ми самі це створювали. Хоч який би наркотик ми приймали, він діяв на нас однаково. І варто нам було це усвідомити, як симулятор віртуальної реальності перемкнувся на колір. Це сталося з обома нами водночас, клац! Ми подивилися один на одного й тільки засміялись; усе стало істерично кумедним, навіть карусель на дитячому майданчику нам усміхалась і в якусь хвилину, глибоко вночі, коли ми крутилися на турніках і снопи іскор вилітали з наших ротів, мені сяйнуло, що сміх — це світло, а світло — це сміх і що в цьому таємниця Всесвіту. Годинами ми спостерігали, як хмари перегруповуються в осмислені структури; качалися в пилюці, переконані, що плаваємо у водоростях; лежали на спинах і співали «Dear Prudence», звертаючись до приязних зірок, спроможних усе розуміти. То була фантастична ніч — одна з найкращих у моєму житті, попри те, що сталося потім.

XVI

Борис лишився ночувати в моєму домі, бо я жив ближче до дитячого майданчика, а він був (якщо скористатися його улюбленим виразом) в гамно — одне слово, в такому стані, що не зміг би в темряві самостійно доповзти додому. Виявилося, мені пощастило, бо я був