Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Ріарден сприйняв це за зраду. Він відкинув цього чоловіка, залишившись на службі у цих людей, з якими сидів тепер в одному приміщенні.
«То хто ж був зрадником?» — думав Ріарден. Думав про це, майже нічого не відчуваючи, бо сумнівався, що взагалі має право відчувати. Усвідомлював лише урочисту, благоговійну ясність. Хто дав їм право сидіти в цій кімнаті? Кому він приніс себе в жертву і заради чиєї користі?
— Містере Ріарден! — застогнав Лоусон. — У чому річ?
Він повернув голову, побачив страх у Лоусонових очах і відгадав, що саме той прочитав на його обличчі.
— Ми не хочемо відбирати у вас завод! — закричав Моуч.
— Не хочемо позбавляти вас майна! — вигукнув доктор Ферріс.
— Ви нас не розумієте!
— Починаю розуміти.
Ще рік тому, думав він, ці люди його застрелили б. Два роки тому — відібрали б у нього майно. Багато поколінь тому люди такого типу могли дозволити собі розкіш убивати та конфіскувати, могли дозволити собі безпечно вдавати перед самими собою та своїми жертвами, що їхня єдина мета — матеріальна здобич. Але їхній час збігав, жертовних друзів ставало дедалі менше — вони зникали навіть швидше, ніж це можна було передбачити з огляду на будь-які історичні закономірності, й мародери залишилися віч-на-віч з власною реальністю.
— Послухайте, хлопці, — втомлено мовив Ріарден. — Я знаю, чого ви хочете. Ви хочете з’їсти мій завод і водночас хочете мати з нього користь. Єдине, що я хочу знати: яким чином, на вашу думку, це взагалі можливо?
— Не знаю, про що ви, — скривджено відповів Моуч. — Ми ж сказали, що нам не потрібен ваш завод.
— Добре, тоді висловлюсь іще точніше: ви хочете зжерти мене і водночас мати з мене користь. Як ви пропонуєте це вчинити?
— Не знаю, чому ви так кажете після того, як ми запевнили вас, наскільки ви неоціненно важливий для нашої країни, для сталеливарної промисловості, для…
— Я вам вірю. І тому загадку стає ще складніше розгадати. Ви вважаєте, що я неоціненно важливий для країни? Чорт, ви вважаєте мене неоціненно важливим навіть для ваших власних карків. Ви тремтите від страху, бо знаєте, що я — останній, хто може порятувати ваші життя, і знаєте, що часу залишилось небагато. І все ж пропонуєте план мого знищення, план, який з ідіотською неотесаністю, без будь-яких лазівок, обхідних шляхів чи виходів вимагає від мене працювати собі на збитки. Вимагає, щоб за кожну виплавлену мною тонну я втрачав більше, ніж отримую, щоб розтратив залишки свого багатства, аж доки ми всі разом не помремо з голоду. Така кричуща нераціональність недоступна ні людині, ні грабіжникові. Заради себе самих — вже промовчу про країну чи про мене — ви повинні на щось розраховувати. На що?
Він побачив на їхніх обличчях сподівання, що їм не доведеться реагувати на його слова — особливий, потаємний вираз, навіть із дещицею обурення, наче це він насправді приховував від них якусь таємницю.
— Не розумію, чому ви сприймаєте цю ситуацію з погляду поразки, — понуро мовив Моуч.
— З погляду поразки? Невже ви справді думаєте, що під дією вашого плану я зможу залишитись у бізнесі?
— Але ж це тільки тимчасово!
— Не існує такого поняття, як тимчасове самогубство.
— Але ж це тільки поки триває надзвичайна ситуація! Поки країна не зіпнеться на ноги!
— Як же вона зможе зіпнутися на ноги?
Відповіді не було.
— Яким чином я вироблятиму товар, коли збанкрутую?
— Ви не збанкрутуєте. Ви завжди вироблятимете, — байдужо сказав доктор Ферріс, ні прославляючи Ріардена, ні обвинувачуючи його, так, немов просто констатував природний факт, так само, як сказав колись іншій людині: «Ти завжди залишишся волоцюгою». — Ви з цим нічого не зможете вдіяти. Це у вас в крові. Або, якщо казати по-науковому, — так ви влаштовані.
Ріарден випростався: він почувався так, ніби намагався намацати таємну комбінацію кодового замка, і після цих слів всередині щось клацнуло, ніби перше число встало на своє місце.
— Ідеться лише про те, щоб протривати кризу, — пояснив Моуч, — дати людям час, можливість надолужити.
— А далі?
— Далі все налагодиться.
— Як?
Відповіді не було.
— Що допоможе налагодити ситуацію?
Відповіді не було.
— Хто допоможе її налагодити?
— Господи, містере Ріарден, люди не стоять на місці! — закричав Голловей. — Вони щось роблять, вони ростуть, рухаються вперед!
— Які люди?
Голловей зробив непевний жест рукою.
— Люди, — сказав він.
— Які люди? Люди, яким ви збираєтеся згодувати залишки «Сталі Ріардена», не отримавши нічого натомість? Люди, які продовжують споживати більше, ніж створюють?
— Умови зміняться.
— Хто їх змінить?
Відповіді не було.
— Ви хоч щось залишили, що можна буде пограбувати? Якщо ви не розуміли суті вашої політики раніше, як можете не розуміти її тепер? Погляньте навколо. Всі ті кляті Народні Республіки існували на подачки, що ви їх вичавлювали з цієї країни. Але тепер уже нічого звідси не вичавиш, немає на чому паразитувати. Жодної країни для цього не залишилося. Наша була найбільша й остання. Ви її виснажили. Видоїли до останньої краплі. Серед усіх невідновлюваних багатств, я — останнє, що залишилося. Що ви робитимете, що робитиме весь ваш Народний Світ, коли ви й мене знищите? На що ви сподіваєтеся? Що ви бачите в майбутньому, крім справжньої, оголеної, тваринної смерті з голоду?
Вони не відповідали. Навіть не дивились у його бік. Їхні обличчя були вперті й ображені, ніби ці люди щойно почули кричущу брехню.
Нарешті заговорив Лоусон — чи то з докором, чи з погордою:
— Ви, бізнесмени, вже стільки років пророкуєте страшні катастрофи, після кожного здійсненого нами прогресивного заходу кричите про крах і обіцяєте, що всі ми зникнемо, — але ми досі не зникли.
Він усміхнувся, але усмішка негайно згасла від напруженого погляду Ріарденових очей.
Ріарден почув іще одне клацання в голові — різке клацання наступної цифри в кодовому замку. Він нахилився вперед.
— На що
