Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Боже! — сказала вона. — Що за процес просвітництва…
Перед телевізором винувато завовтузилися, поскрипуючи мостинами.
— Пішли.
Руда смикнула Щуряку за рукав куртки. Та покірно пішла за нею, трощачи каблуками зустрічні частини тіл. Однак… Ані писку, ні крику, адже ніхто не знає, по-перше, наскільки вона притямна, а по-друге, під котрим нігтем?
— Ми чекали, що ти повернешся без носа, без пальців… Що ти їх повідморожуєш, і вони повідпадають.
— Як колись хвіст?
Щуряка впала на матрац під шведською стінкою, кожну перекладину якої прикрашав виводок дзвіночків на шворочках, і вони разом заспівали, як співатимуть тепер щоночі, заледве вона ворухнеться уві сні.
Стрепенулися коти, які було відвикли від старої пісні.
— Тебе не було цілий місяць. А вже навіть пішов сніг.
— Справді? — Щуряка понишпорила по кишенях. — Я принесла звідти подарунок. Почекай… Десь тут… Ось, — вона простягла каблучку на відкритій долоні.
Руда сіла поряд.
— Бери. Це аметист. Можеш витягнути і вставити куди завгодно.
— З кого ти його зняла?
— З трупа, — хихикнула Щуряка. — Бери. Він приносить щастя.
Вони прислухалися до криків з телевізора. Котоледі сиділа, примруживши очі. По стінах чотирирядковими куплетами й патьоками фарби сповзали слова пісень.
Увійшла Русалка (де закінчується її волосся?) з гітарою, на якій грала, як на мандоліні, — ніжна людина, що говорить пошепки (у неї під нігтями абсолютно точно нічого немає), — і вичікувально подивилася на них.
— Розкажи, Рудасю, — попросила вона. — Як там було сьогодні.
Рудій не хотілося говорити про «тих» і про «там», але вона знала: їй нікуди діватися. Вони чекали, всі три. Тихо й терпляче, ніяк не відгукнувшись на її «так само, як і вчора». І навіть та, котра допіру повернулася, не знаючи ні про що й не розуміючи, про яке «там» іде мова, — навіть вона чекала. Руда сіла, обхопивши коліна.
— Пішли б ви туди самі. Чому ви мене мучите?
Вони пильно вдивлялись і не ворушилися. За дверима самозабутньо викрикував телевізор. Десять пар очей, включно з котами.
— «Там», — почала вона, зітхнувши, — усе зовсім інакше.
Дари лежали на матраці, зовсім жалюгідні, якби комусь заманулося над ними сміятися.
Прогулянки з птахом
Це не птах — це просто злодюжка — він будує на подвір’ї виходок із краденого салату!
Боб Ділан. Тарантул
Тупу-тупу. Йде Птах, який живиться стервом. Іде-бреде, постукує покаліченою лапкою. Дорогу йому дайте! Завжди-завжди ми тут гуляємо в ці години. Туди і звідти, і знов туди. Але привчити до цього публіку неможливо. Вони все одно потрапляють під ноги, все одно заважають, пробігають повз, зіштовхуються. Не зі мною, звичайно, але з тінню брата мого, що теж неприємно. Гуляю, передбачаючи прийдешнє. Далі буде тільки гірше. Новий Закон посприяє цьому. Він посприяє ще багато чому, окрім згаданого, але це вже не мій клопіт. Чи мій? Ми — ватажки — створені для клопотів. Нам належить присікати неприсікабельне або принаймні висловлювати стурбованість стосовно неможливості присікти. Пуття від цього — ані найменшого. Сам лише біль голови.
Повз Птаха шкандибають звірі й птахи, мешканці зоопарку та їхня сторожа. Хтось вітається, хтось відмовчується. На карнизі на Перехресті виблискує сніг. Терзає бажання перестрибнути. Погуляти просторами вивороту Дому. Але не можна. «Кожного разу, потураючи своїм бажанням, втрачаєш волю і стаєш їхнім рабом». Цей вислів — один із небагатьох, що застрягли в пам’яті зі старого Кодексу Стрибунів, який було знищено в Смутні Часи. Весь його нині процитує хіба тільки Сліпий, але мені вистачає й одного абзаца.
Догулявшись до болю в коліні, повертаюся в Гніздище. Рідні джунглі. Папороті вистилають Гніздо моє, повитиця обплітає його стіни. Гірке зелене м’ясо, куди не глянь. Принюхуюся. Пахне чиїмось неподобством. Але мене це не стосується. Тут усі харчуються стервом, не тільки я. Вихоплююся на сідало, дивлюся довкіл. Тут лише так можна щось розгледіти — згори. Людність усе більше пластує по підлозі, криївок — тьма-тьмуща. І неможливо зрозуміти, чому ми зовемося Птахами. Ну та добре, не ми ж самі себе так прозвали. Витягую з підвісного пакета червону стрічку, прив’язую до верхньої перекладини. Це знак. Словесного нетримання старого Тата Стервожера. Шарварок затихає, маси підповзають ближче й чекають. Деформації всіх різновидів — і зовнішніх, і внутрішніх — втупились у дзьоб. Нічого не поробиш, такими народилися. Скидаю їм блок сигарет на знак свого благовоління. Ловлять — і раді. Їм, скільки б не дав, усе мало.
— Слухайте, дітки, — починаю.
Слухають. Це вони вміють. Усі. Навіть страшно.
— Ось що, — кажу я їм, — відносно дівчат. Дивлюся я, що ви нікого не приводите. Це недобре. Дружіть і приводьте. От Красуня… Дружить, але не приводить. Така вже пішла нині в Домі мода, і нам не годиться пасти задніх. Так що дерзайте. Наведіть глянець, приберіть, зайве все викиньте. Щоби було чисто. І щоб нічим не пахло, окрім Слонових фіалок.
Їм зрозуміло. Кивають. Слон — найактивніше. Розчув про свої квіточки та й зрадів, бідолаха. Метелик ніжно закидає лапку на Ангела. Ангел морщить носа. Веселяться. Що їм дівчатка? Дорогусик хихотить.
— Обожнюю дівчат, — проказує він фальцетом. — Вони чудо! Може, вони нам що-небудь подарують? Вони ж добрі.
Ну, дуже може бути, що й подарують. Губну помаду, наприклад. А щодо доброти, то я себе не обманював би.
— Тільки навіть не пробуй нічого в них канючити, — попереджаю.
Дорогусик сумно закочує очі, оправляючи пір’ячко.
— Канючити? Фу… Хіба я такий?
— Якого дідька? — запитує Дракон. — Де дівчатка — там клопоти. Походять-походять, а тоді пустять по Дому плітки. Для чого нам таке щастя? Ми що, подарунків їхніх не бачили?
— А ви не давайте приводів для пліток.
Красуня сяє. Гасить ілюмінацію віями, але її однаково видно. Один у нас симпатичний хлопець. Єдиний. Ляльку він, звичайно, не приведе. Бо вже якраз настільки йому розуму вистачить.
Дракон плескає його по спині, ірже:
— Ромео-о!
Красуня густо червоніє, шипить і бризкає слиною. Псує свою красу на найближчі півгодини.
— Заткніться! — кричу зі своєї верхотури, і вони замовкають.
Усі різновиди маразму — в одному Гнізді. Хто бажає, може прийти з енциклопедією і повідзначати за списком. Є психи на будь-який смак. Кінь ламає подушку. Кидаю в нього коробкою. Прокидається і вдає, що не спав. Кого обманює — незрозуміло.
— Ура Стервожерові! — ні сіло ні впало пропонує Пухир.
Чекаю, поки затихнуть спільні різнокаліберні «ура».
— Усім усе зрозуміло? — запитую.
Кивають. Чухаються. Зі шкряботінням. І з сапанням. Дивлюся на них і думаю: яка дурепа прийме запрошення? Понура пика Коня. Веселкова пика Пухиря. Підгнила згори та знизу пика Метелика. Грудкувата пика Дракона. Око відпочиває тільки на Красуні та на Слонові. І взагалі — всі зелені. Світло погане. Дивлюся на лампочку. Навколо неї щось пурхає. Щось, що наразі не вигибло від холодів. Намагаюся впіймати, але
